09 03 13 Закривецькі вісті

 
 

09 03 13 Закривецькі вісті




Сьогодні - 199-та річниця від Дня народження Тараса Шевченка

  

 

 Закривчани традиційно відзначають цей  День Молитвою і читанням Творів Великого Кобзаря.

 

Шевченко

 

Сьогодні, 9 березня 2013 року (7522р. від Трипілля) - минає 199-а річниця від дня народження Велета Українського Духу, Великого Кобзаря, Світоча Української Нації і Пророка - Тараса Григоровича Шевченка, а вже 10 березня - 152-і роковини по його смерті. Закликаємо Вас, шановне товариство, гідно вшанувати пам'ять славетного Пращура! Вдягніть вишиванку, відкрийте Кобзаря! Прийдіть вклонитися до пам'ятника Т.Шевченка у своєму місті. Поставте квіти, запаліть свічку пам'яті!
____________________________________________________

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став ве летнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим» (Іван Франко). 

Тарас... В ньому вся історія наша, все буття, Ява і найпотаємніші сни. Уявити себе без Шевченка — все одно, що без неба над головою. Він — вершинна парость Родового Древа українців, виразник і хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесена на вершину. Іншої такої могили на Україні нема, нема такої могили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Той вогонь — його іменний Глагол.

Безстрашна революційність, запорозька жадоба волі, залізна впертість, зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями, лукавий гумор, незрівнянна музика української мови, запах квітучих вишневих садків, пірамідальні тополі над білими хатами - все це в поезії Шевченка. Любити Шевченка - любити Україну. Любити Україну - любити Шевченка. 

Збірка його поезій, «Кобзар», поклала початок новому етапу в історії української літератури. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову". 

Слово "Україна" - одне із найчастіше вживаних у поезії Т.Шевченка. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". Шевченко відважився на такі слова про "помазаника Божого", на які ніхто ще не відважувався, і таврував монархів з таким гнівом і сарказмом, до яких підносилися хіба що Петефі і Гюго. Але Петефі і Гюго глумилися з монархів тоді, коли їхні народи вже повстали проти них, а Шевченко - тоді, коли переважна частина громадськості, навіть ліберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик інакше, як з вірнопідданчим дрожем. Шевченкова поезія - безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалі. 

Академік В. Смолій зазначає: "Немає і не буде більше в світі Поета, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв ім'я її". Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Митець особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". 

Шевченкова творчість - це підручник життя, це Cвятиня. Всі проблеми які були актуальні в XIX ст. для нас українців залишились актуальними й зараз. В Шевченка настільки багато характеристик, що можна бачити паралелі із сучасною добою. Тарас Григорович Шевченко - це глибока людина, яка хотіла бачити людей із середини, зрозуміти їхню сутність, зрозуміти кращий шлях життя. І він дав нам цей шлях, своїми віршами, творами, картинами. Великий геній нам дав жагу, жагу до життя, патріотичний дух, просвіченну душу, людську душу... 

Через рік Україна і світ відзначатимуть Шевченківський ювілей – 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря. ВІримо і сподіваємося, що ми гідно вшануємо пам"ять нашого Пророка. 

"І на оновленій землі Врага не буде, супостата, 
А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі...." 

СЛАВА КОБЗАРЮ!

 

 

Родовід Шевченка

 

Родовід Шевченка

 

Безсумнівно, багатьох нас цікавлять витоки Шевченкового проникливого погляду, його пророцтва. На якому ж ґрунті сформувалася ця натура - вразлива до всіх образ, гноблення і неправди? При яких обставинах і під чиїм впливом зросла вічна закоханість Шевченка в Україну, поборництво добра і справедливості? Хто передав генетичний код Тарасу?

Усі ці особливі якості були задані ще в дитячі роки, під впливом сім'ї, оточення, особливої природної та історичної аури, давніх звичаїв, талановитих і працьовитих людей, які вирощували хліб на родючих чорноземах, кохалися в українській пісні, трепетно берегли родинні спогади про героїчну історію краю.
_______________________________________________

БОЙКІВСЬКЕ КОРІННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Та найбільше завдячуємо матері Тараса, яка породила Генія світу і яку Тарас любив і згадував як найвищу святість до самої смерті. Поетична натура, вроджена якість розпізнавати красу оточуючого світу - так, цим поет завдячує своїй матері - Катерині Бойко.

Мало хто знає, що коріння Катерини Бойко сягали Сколівщини. Мало хто знає, що діда по матері Тараса в селі кликали бойком. Ще 1980 року звенигородський журналіст Василь Трохименко захопився вивченням місцевого прізвища Бойко. Його носіїв у районі (а це Черкащина) налічувалося найбільше – 520; на другому місці були Поліщуки – 470. За переконливим доведенням історика Володимира Грабовецького, бойки з Покуття оселилися на Правобережній України в середині ХVII століття. Після селянських заворушень у Княжині, Крехівцях, Турці, Підгайчиках і Ключеві повстанці приєдналися до лав Богдана Хмельницького, й 1648 року "збурена чернь" на чолі з ватажком Семеном Височаном рушила на Поддніпров'я, де селяни воювали в загонах полковника Івана Богуна. Згодом частина їх пішла на Волощину, а решта осіла на Лисянщині... Десь 1665 року, коли шляхта польського гетьмана Чернецького хотіла заволодіти тамтешнім замком, її вщент розбило військо того ж таки бойківського ватажка Височана за підтримки мешканців навколишніх сіл.

Звісно, кращим джерелом були б спомини самого Т.Шевченка про своє коріння. Однак, у прижиттєвій автобіографії 1860 року читаємо лише стислі дані про життєвий шлях і дуже мало про його дитинство, що дало б змогу найбільш точно реконструювати саме рід Кобзаря. 

ЩОДО ВІДОМИХ ПРЕДКІВ ПОЕТА

За згадками родичів Т.Шевченка, його прадідом був Андрій Безрідний - виходець з козацького Низу, який з невідомих причин прийшов до Керелівки (інша назва - Кирилівка, нині - село Шевченкове) із Запорізької Січі. Пристав, як кажуть в цих краях, до Єфросинії Іванівни Шевчихи, батько якої шив чоботи. За тодішнім звичаєм він взяв прізвище дружини. Так у Керелівці з'явилася сім'я Шевченків. Жила вона у мирі й злагоді. Народили та виховали трьох синів: Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був найменшим у родині і йому залишилося батьківське обійстя. Це саме той дід Іван, який мав чи не найбільший вплив на юну душу Тараса.

Іван Андрійович був одружений тричі. Перша дружина Горпина Сергіївна народила йому семеро дітей: Григорія (батька Тараса), Омелька, Олену, Саву, Явдоху, Павла та ще одну Явдоху. Від другої дружини, яку звали Марфою, народилася ще одна дочка - Домаха. У третьої Іванової дружини Марії дітей не було. Це були рідні тітки та вуйки Тараса за батьком.

По материнській лінії відомими предками Тараса була сім'я батьків матері Якима і Параски Бойків, які мешкали у сусідньому селі Моринці. Народили вони троє дітей - дочок: Катерину (матір Тараса) та Ганну, сина Павла. Після смерті дружини Яким Бойко жив вдівцем. Жили Бойки дещо заможніше від таких же сільських кріпаків, мали просторішу хату, добрий садок, худобу. Можливо, це відголосок просторих Карпат, з яких походив рід Бойків, де професійне господарство і широкі мальовничі полонини - були сенсом життя горянина. Саме до материного батька перебралися Григорій з Катериною у Моринці від керелівської нужди і злигоднів.

Як вказують біографи "сім'я Бойків із шести душ мала ниву, леваду, воза та пару волів; у саду на полудневому визубі гори дивилася вічками на сонце з-під сніпків пасіка - тридцять чотири колоди, шостий за силою бджолиний рій у селі. Щороку Яким платив сріблом п'ять карбованців чиншу - відкуповувався у пана".

БАТЬКИ ШЕВЧЕНКА

Григорій Іванович та Катерина Якимівна одружилися у 1802 році. На той час Григорію було 21 рік, а Катерині - 19. Подружжя жило у батьківській оселі, у якій на той час проживало тринадцять дорослих дітей. Там у них народжуються доньки Катерина (1804 р.) та Марія (1808 р.). Злигодні, нестатки, тіснота у батьківському будинку змусили молоду сім'ю, як вже згадувалося, перебратися з Керелівки у Моринці до батька Катерини. Переїхала сім'я з шестилітньою Катериною, оскільки невдовзі померла дворічна Марія. Сьогодні важко визначити точну дату переїзду. Можливо, це сталося влітку 1810 року, тому що сповідальна книга керелівської церкви свідчить, що у великий піст Шевченки ще жили у Керелівці. У Моринцях 28 травня 1811 у Григорія та Катерини народжується син Микита.

Вже на той час молода сім'я мала свою власну оселю. Це була сусідська хата, яку придбав Яким Бойко у родичів Григорія Копія. Це був відомий на всю округу народний месник, який був заарештований за наказом поміщика Енгельгарда, якому на той час належали Моринці, Керелівка та інші навколишні села. Під час етапування до Сибіру Копій втік і з ватагою подібних собі "гуляв" Звенигодщиною, переховуючись у віковічних могутніх лісах, які збереглися і до цього часу.

За споминами Петра Микитовича Шевченка та моринського священика Івана Березницького, Копій неодноразово погрожував розправою Якиму Бойку та Григорію Шевченку "за те, що забрали мій ґрунт і хату мою". Чи було це насправді - встановити важко. Але, безперечним є той факт, що повернення Григорія Копія прискорило переїзд Шевченків знову до Керелівки. Це сталося у 1815 році. Тобто, Тарас Шевченко прожив у Моринцях близько півтора року і всі свої дитячі спогади пов'язував із Керелівкою. Навіть у своєму автобіографічному листку (1860 р.) Шевченко записав, що народився в Керелівці Звенигородського повіту Київської губернії.

Однак, за документальними свідченнями народився Тарас Григорович Шевченко 25 лютого (за старим стилем), або 9 березня 1814 року у селі Моринці, про що свідчить запис у метричній книзі Моринської церкви, в якій на сторінці 8 записано: "у жителя села Моринець Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас. Молитствовал и крестил иерей Алексей Базаринский". Тарас був четвертою дитиною в сім'ї, якщо рахувати і рано померлу дочку Марію.

Де ж саме народився Тарас? До якої ж хати приходила сільська баба-повитуха - чи до батькової, чи до тої, де мешкали молоді Шевченки, аби допомогти породіллі?

Серед дослідників з приводу цього немає одностайної думки. Ось тому у Моринцях сьогодні відтворено ще до 175-річчя від Дня народження Кобзаря обидві оселі - і хату Якима Бойка, і хату Григорія Копія. Мені в той час довелося вносити пропозицію щодо прийняття саме такого рішення, оскільки наукова дискусія могла привести в тупик.

Отже, у 1815 році (за окремими твердженнями - на початку 1816 року) Григорій і Катерина Шевченки повертаються до Керелівки. Там вони поселяються у дворищі діда Івана. За даними перепису, який проводився 1816 року, там проживали: дід Іван, дядьки Тараса Омелько, Сава та Павло. Як відомо, в переписах в той час вказувалися лише чоловіки. Про решту мешканців довідуємося зі спогадів родичів, які дійшли до нашого часу. В них згадується, що крім названих чоловіків тут жили дружина Івана - Марія, дружина Григорія - Катерина, дружина Омелька - Тетяна, та ще дві Іванові дочки - Явдоха і Домаха. Тобто десять дорослих людей та 5 дітей.

Тут, в дідовій хаті у Григорія і Катерини народжуються ще троє дітей: у травні 1816 року - Ярина, у 1819 році - Марія, у 1921 році - Йосип.

Як згадували родичі Шевченка "дід поета по батькові - Іван - був людиною обдарованою, великим патріотом України". Безпосередній учасник "Коліївщини", він на схилі літ оповідував внуку про героїчну боротьбу народу України.

Столітнії очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом
Сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла..

20 серпня 1823 року, коли Тарасу було трохи більше дев'яти років, помирає мати. Як вказують дослідники, їй було всього сорок років. Нужденне життя, кріпаччина, велика родина - доконали її.

Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила. (II, 252)

Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього вільного селянського роду - Катерина Бойко, - навіки закарбуються в шевченковій пам'яті, знайдуть вагоме відображення в образах жінок-матерів - світлих, аж святих, наповнених щастям материнства і стражданням за долі своїх дітей.

Матір поховали на дворищі, неподалік від хати. Над її могилою схилила свої кетяги калина, на якій весною виспівує соловейко.

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину...

На руках у батька залишилося п'ятеро малолітніх дітей. Старшому з яких Микиті було 12 років, а найменшому Йосипу - 2. Батько вимушений був одружитися вдруге. Його дружиною і мачухою для багатодітної родини стала Оксана Терещенко. Прийшла вона в родину із своїми трьома дітьми. До того ж, у Григорія і Оксани у 1824 році народилася дочка, яку назвали також Марією.

Пізніше Т.Шевченко писав: "Кто видел хоть издали мачеху и так называемых сведенных детей, тот значит, видел ад в самом отвратительном торжестве. Не проходило часу без слёз и драки между нами, детьми, и не проходило часу без ссоры и брани между отцом и мачехою; меня мачеха особенно ненавидела, вероятно за то, что я часто тузил её тщедушного Степанка".

За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

А у 1825 році пішов із життя і батько Григорій Іванович. У матеріалах О.Лазаревського до біографії Т.Шевченка приводяться передсмертний заповіт Григорія Шевченка щодо сина Тараса: "Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе". Поховали Григорія Івановича на сільському цвинтарі біля церкви. І нині його могила збереглася і знаходиться в самому центрі Шевченкового.

БРАТИ ТА СЕСТРИ ТАРАСА 

Як ми вже вказували, у Тараса було два рідних брати - Микита (старший) та Йосип - молодший, а також п'ятеро сестер - Катерина, Ярина й три Марії (одна з яких померла у дитячому віці). Як свідчать дослідники та родичі, від братів Микити та Йосипа і двох сестер - Катерини і Ярини залишилися прямі нащадки.

Особливе ставлення Тараса було до своєї старшої сестри Катерини. Так, саме Катерині Тарас Шевченко зобов'язаний найкращими враженнями від свого важкого дитинства.

Завдячуючи матері й своїй сестрі, Тарас відчув тепло материнського серця. Скільки ж треба було маленькому Тарасику придивлятися, думати й відчувати, жити материнськими і сестриними думами, щоб серце жіноче пізнати до дна. В жіночих образах, створених Шевченком ми бачимо зворушливе відображення незабутніх спогадів про Матір і Сестру.

Катерина мала особливий вплив на малого Тараса і коли була дома, і коли перебралася до Зеленої Діброви, вийшовши заміж. Вона згадувала, що Тарас дуже часто манівцями, попід дібровою, та через Гарбузів Яр, та через левади, та між могилками - прибігав до неї душею обігрітися. Адже після смерті матері для дев'ятирічного хлопчика більш близької людини, ніж Катерина, не було на цьому світі.

Добираючись до Зеленої Діброви, Тарас піднімався на козацькі високі могили, де він ставав ближчим до Бога і вічності. Ці враження залишилися з ним на все життя. Про них він згадував і в холодній Північній Пальмирі, і у степах Казахстану, на Аралі і Каспії.

Є на Черкащині у Корсунь-Шевченківському районі пам'ятник Матері. Можливо, це один з небагатьох справді народних обелісків, які утверджують одвічну шану нашим предкам. А Зелена Діброва сьогодні створює пам'ятник Сестрі - старшій сестрі Кобзаря.

У 1845 році Тарас Шевченко, будучи вже вільним, відвідав свою Керелівку. На нього гнітюче враження справили нужденність, безправність, страшенні злидні своїх рідних. Вони дивилися на свого брата як на поміщика. Під цими враженнями народжується його геніальна, наповнена закликами гострить сокиру, поезія.

Сьогодні родинне дерево Шевченка розрослося по всій Україні. Найбільш згуртованими є родина Красицьких - родичів Кобзаря за сестрою Катериною.

А ще в Моринцях, Шевченковому, Будищах сьогодні діє унікальний Національний заповідник "Батьківщина Шевченка". Саме тут відтворені батьківські хати Поета, бережно зберігаються хата дяка, в якій навчався грамоті малий Тарас, маєток пана Енгельгарда, де він служив козачком, віковічні липи, в дуплах яких Шевченко ховав свої перші малюнки. Тут, у Шевченковому, діє прекрасний музей Кобзаря, в якому представлений і його рід, бережно представлено все те, що відноситься до дитинства Генія.

У 1853 році, перебуваючи на засланні на Мангишлаці, в одному із листів він напише: "Вне моей милой родины я воображал её такою, какой видел в детстве: прекрасною, грандиозною, а о нравах её молчаливых обитателей я составил уже свои понятия, гармонируя их…".

 

Шевченко 

Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати; а так собі
Мене повивала,
Співаючи: «Нехай росте
Та здорове буде!»
І виріс я, хвалить Бога,
Та не виліз в люде.
Лучче було б не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволі
Господа гнівити.

А я так мало, небагато
Благав у Бога. Тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку? щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать:
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли;
Понад Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне,
Поки з вечерньою зорьою
Не зійде місяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились
І, розмовляючи, пішли б
Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, Господи єдиний,
Сади панам в твоїм раю,
Даєш високії палати.
Пани ж неситії, пузаті
На рай твій, Господи, плюють
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

(Тарас Шевченко)

 

 

Тарас Шевченко - етнолог

 Шевченко

Тарас Шевченко творив на основі земної народної енерґії, наснажувався українською Природою, усною народною творчістю. Його виняткова ґеніальність опиралась на допитливість, незвичайну любов до всього рідного, на освіту та начитаність. Всюди, де б не бував Кобзар, він знайомився і розмовляв з простими людьми, співпережива їхні біди і радості, зустрічався з місцевими світочами, відвідував зібрання, вів листування з науковими колами. Усе це допомагало йому добре пізнати життя простого люду і піднестись до рівня високоосвічених людей, знавців Спадщини свого народу.
_________________________________________________

Нам Т.Шевченко більше відомий як поет і художник. Проте цілий ряд аспектів наявності етнографічних та археологічних матеріалів у його творчості говорить про те, що він був ще й талановитим етнологом. Так, він не залишив наукових монографій, чи праць з історії, хоча мав задум написати окремий історичний твір, зате збиральницька діяльність Т.Шевченка, вивчення і використання в своїх творах етнографічних матеріалів, які заносять читача в сиву глибину і змушують пережити минуле як реальність, до самого коріння, де вже далі немає нічого, становить для науки етнології величезну цінність.

Поповнював Т.Шевченко свої історичні та етнографічні запаси знань під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Він вивчав літописи, історичні праці, музейні колекції, мав нагоду спілкуватися з вченими, науковцями, дослідниками старовини. 

Віддалення від України не лише приспали його безмежної любові до рідного краю, але й навпаки зміцнили її, спонукали з новими силами зануритись у праджерела роду. Часом, уже на старості, Т.Шевченко дещо жалкує, що тюрма і заслання забрали у нього стільки часу, який він міг з любов'ю витратити на свою рідну сім'ю, виховання діточок, поглиблене вивчення Батьківщини: “Так, ось уже дев’ять років караюсь я за грішний порив моєї безглуздої молодости. Злочин мій великий, я це в душі визнаю, але й кара безмежна, і я не можу зрозуміти, що це значить" (лист до Настасії Толстої, 26 квітня 1856р.)

Проте ніде ми не знайдемо в його працях або листах відступу від національного патріотизму чи перехід на угодництво з кріпосниками та гнобителями українців. 

Якщо тодішні офіційні історики, що походили з панівної верхівки суспільства, цікавились піснями, легендами і переказами, то Т.Шевченко, поряд з цим, вивчав і поселення, житло, одяг, господарські заняття, а також звичаї, обряди, усну народну творчість українців.

У 1839 р. у Т.Шевченка зародилась думка намалювати серію малюнків української природи, історії та за побутовими мотивами. Влітку 1843 р. Т.Шевченко їде в Україну. Гостюючи у панів Г.Тарнов-ського, О.Капніста, П.Лукашевича, князя Репніна та ін., він відвідує історичні місцевості (Чигирин, Суботів, Хортицю), побував у своєму рідному селі Кирилівці, де зробив малюнок своєї рідної хати.

Повернувшись до Петербурга у лютому наступного року, Т.Шевченко розпочав виконання запланованої серії картин. Він хотів розповісти у намальованих краєвидах, історичних па-м’ятках та побутових образах про видатні історичні події, показати життя і побут українців, виокремити національні риси їх культури, оригінальність, красу і поетичність народних звичаїв та обрядів.

Видавши в кінці 1844 р. перший альбом гравюр під назвою “Живописна Україна” (без тексту), Т.Шевченко на обкладинці написав план усього видання. Всю серію він планував видати у такому вигляді: “1. Види по красоті або по історичних спогадах прикметні: храми, фортифікації, кургани і все, що час помилував. 2. Народний бит сучасний – звичаї, обряди, повір’я, суєвір’я, казки та пісні. 3. Важливіші історичні події від Ґедиміна до скасування Гетьманства і короткий опис картин у мовах южноруській і французькій. У 1845 році вийдуть такі картини: 1. Види: Чигирин, Суботів, Батурин, Покровська Січова церква. 2. Похорони молодої, “Ой ходив чумак сім рік до Дону”, “Перезва” (людовий обряд) і Жнива. 3. Іван Підкова у Львові, Сава Чалий, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибіру”.

Розуміючи складність роботи над цією серією картин, які мали мати текстовий супровід, Шевченко звернувся по допомогу до Йосипа Бодянського та Петра Куліша, щоб вони забезпечили його картини таким історичним супроводом.

Йосипові Бодянському – українському письменникові та історикові, що очолював кафедру слов’ян і слов’янської літератури у Московському університеті, він написав аж два листи, де виклав план видання та просив допомоги історичними супровідними текстами. Й.Бодянський ввічливо відповів відмовою в участі видання “Живописної України”.

Щодо київського історика й етнографа Петра Куліша, то цей не лише відмовився допомагати Т.Шевченкові, але й пригрозив негативною рецензією, у випадку виходу альбому, у листі від 31 грудня 1844 р.: “Объявление Ваше пахнет так сильно спекуляцией, что я решился было, как только выйдет в свет Ваша Украина, написать рецензию и указать ошибки. Каких без сомнения будет бездна в тексте Вашей скороспелой книжки. Но время уменьшило мое негодование. Вы, господа, принимаясь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас. Вибачайте за сю мову!”

Проте ні матеріальної допомоги, ні допомоги в написанні історичних супроводів від істориків чи якихось товариств Шевченко не отримав. Можливо, це й стало однією з причин, що всю заплановану серію художнику виконати не вдалося. Як вважав мистецтвознавець Д.Антонович, можливо, саме така реакція відомих істориків на план видання Т.Шевченком “Живописної України” була причиною призупинення видання цієї серії картин.

Усе це нам нагадує сьогоднішніх зарозумілих вчених мужів та профе-сорок, коли молоді етнузіасти і дослідники-аматори, маючи великі потуги поглиблювати свою рідну Спадщину і розумом, і душею, популяризувати її, доносити світу, однак не маючи достатніх ресурсів щодо програмної систематизації та досвіду професійного аналізу, зустрічають шквал безмістовної критики, ідіотських погроз або профанічних насмішок, замість мудрого наставничества, або хоча б якоїсь підтримки чи поради. 

У кінці 1843 р. у Києві за вказівкою ґенерал-губернатора Д.Бібікова була організована спеціальна комісія, яка мала збирати давні історичні матеріали. Відомості, замальовки історичних пам’ятників повинні були відправляти до комісії місцеві урядовці. Проте майже дворічний час існування комісії не дав позитивних результатів. Відповіді приходили часто неточними, без ілюстративного матеріалу. І тому було прийнято рішення організувати експедиційну збиральницьку роботу з включенням до складу комісії спеціалістів, які б могли професійно робити замальовки та описи історичних об’єктів.

Т.Шевченко, отримавши у березні 1845 р. диплом вільного художника, поїхав в Україну, подорожував по різних її місцях, знайомлячись з життям різних верств населення та розшукуючи місце праці. Прибувши до Києва у вересні 1845 р. уже досить відомим художником за проектом “Живописна Україна”, він стає співробітником “Комісії для розгляду давніх актів” і зразу ж приступає до роботи. Фактично, деякі найкращі картини Кобзаря ми знаємо, завдяки етнографічній діяльності поета.

Укінці вересня 1846 р. Т.Шевченко поїхав на Волинь та По-ділля. Він мав завдання обстежити ці реґіони України і “коли де трапиться придбати якісь стародавні грамоти або акти, пересилати їх генерал-губернаторові (Д.Бібікову. – Г.К.)”. 

Поїздка на терени Західної України почалася з подорожі по Черкащині, де Т.Шевченко намалював декілька картин з краєвидами. Відвідав Суботів та Чигирин. Суботові він замалював руїни гетьманських будинків (зроблено дві акварелі), намогильні хрести та Богданову церкву. З Чигирина Т.Шевченко перебрався до Кам’янця-Подільського, який славився історичними пам’ятками (фортеця, культові споруди). Про його приїзд до міста над Случчю повідомляли листами Бібікова місцевий архієпископ Арсеній (лист від 2 жовтня 1846 р.) та подільський губернатор (7 жовтня 1846 р.). Тут художник робив замальовки історичних пам’яток, збирав фольклорні матеріали у місті та околицях. Є припущення (М.Кордуба), що Т.Шевченко відвідав Хотинську фортецю в Буковині, оскільки відстань у десяток кілометрів від Кам’янця до Хотина не могла бути перешкодою до відвідання. Та й часу для цього було вдосталь, адже Шевченко перебував у Кам’янці майже місяць. До того ж, Хотинщина в цей час була у складі Росії і перешкод міждержавного характеру при переправі через Дністер не було. Проте офіційного звіту про перебування Т.Шевченка на Кам’янеччині та Буковині не збереглося. Є лише запис у його подорожньому альбомі про записування пісні 3 листопада у Ка-м’янці-Подільському.

Більше матеріалів є про перебування Шевченка на Волині. Збереглася серія пейзажних, портретних картин, малюнків історичних пам’ятників. Є відомості про його перебування на місці кривавих боїв під Берестечком, у Кременці, Луцьку, Новограді-Волинському, Житомирі. 

Т.Шевченко займався польовими етнографічними спостереженнями, робив записи побутових сцен тодішнього українського села, замальовки історико-етнографічних об’єктів і залучав до цієї праці своїх знайомих та друзів. Про це він згадує у повісті “Музикант”.

Розповідаючи про своє перебування у гостях на хуторі-фермі біля м. Прилуки на Полтавщині під час роботи у “Київській археографічній комісії” (власне й повість “Музикант” написана Шевченком за спогадами про відвідання поміщицького маєтку в с. Дігтярі, ферми Антона Адамовича, та про знайомство з кріпосним музикантом Тарасом Федоровичем), він подає багато етнографічних відомостей. Це і розповідь про поміщицький бал, , і опис етнографічного музею на фермі біля села Дігтярі, і розповідь про історика-етнографа Івана Максимовича та багато іншого.

Окремі аспекти господарських занять, матеріальної та духовної культури українців можна зустріти у повісті “Наймичка”. Зокрема, Т.Шевченко багато уваги приділив опису життя, звичок чумаків та особливостей чумацького промислу. Записано також легенду про виникнення Ромоданового шляху.

Такий складник матеріальної культури, як поселення і народне житло, дуже часто фігурує у творах Т.Шевченка. У повісті “Наймичка” поряд із змалюванням полтавського села з зеленими садами, білими хатами з солом’яними дахами, вітряними млинами, описано типову садибу Лівобережжя.У цій же повісті Т.Шевченко подав цікавий обряд, який здійснюється при закінченні жнив. Жінки-жниці, які зжинали останні стебла пшениці чи жита, робили з колосків вінки, вибирали з-поміж себе ритуальну царицю жнив, яка повинна була йти попереду інших з вінком на голові. 

Перша попалась мені до рук книжка "Русскаго Всткика" за 1856 рік; оглав мені подобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена добре відомі в нашій літературі. Я розгортаю книжку, і мені попалась літературна хроніка; читаю, і що ж я читаю? Наша славна-преславна Савур-могила — розкопана. Знайшли з ній якісь золоті та інші дрібнички, що не свідчать навіть, чи справді це була могила одного із скитських царів.

Я люблю археолоґію. Я поважаю людей, що присвятили себе цій таємничій матері історії. Я зовсім розумію користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Дивне й навіть нерозумне привязання до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

У степу могила
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!
(із "Журналу" Т.Г. Шевченка)

Етнографічну цінність має наведений у повісті “Наймичка” обряд, пов’язаний із закінченням вивчення учнем азбуки. Для цього обряду батьки учня готували обрядову страву-кашу, яку учень ніс у горщику, обгорнутому вишитим рушником, до школи. “При варінні каші, Марта поклала в неї 6 п’ятаків, а Лукія, коли Марта відвернулась, кинула в кашу гривеник. Марко поніс її в школу в рушнику, вишитому Лукією. Принісши кашу в школу, він ставив її на долівку. Рушник був учителю. А до каші просив товаришів. Товариші, розуміється, не заставляли повторювати прохання, всілись навколо горшка. А Марко, взявши трійчатку, став над ними, і пішло гуляння. Марко немилосердно бив кожного, у кого хоч крішка каші падала на підлогу. Кінчивши кашу, Марко трійчаткою погнав товаришів до води, а пригнавши від води, взялись громадою горщик бити. Розбили горщик, і вчитель розпустив усіх додому в знак святкової цієї події”.

Особливо багатими на етногра-фічний матеріал з духовної культури українців є драматичні твори Шевченка. Зокрема, у п’єсі “Назар Стодоля” в деталях описано обряд весільного сватання ХVІІ ст. у родині козака з-під Чигирина.

Суспільні та морально-історичні питання завжди турбували Т.Шевченка. У Повісті “Варнак” він ставить питання, як так може бути, що у країні, “багатій молоком і медом”, маючи на увазі Україну, така бідність? Він з цього приводу думав написати окремий твір: “На це важливе політико-економічне питання я у вільний час напишу морально-історичний роман, у якому спробую показати з мікроскопічними деталями вдачу, звичаї та історію цього архиправославного народу”.

Як прозові твори Т.Шевченка, так і поетичні насичені багатьма матеріалами з етнографії та історії.

Часто у своїх поетичних творах Шевченко використовував історичні сюжети з історичного минулого як України, так і світової історії. Так, наприклад, уже в одній з перших своїх віршованих поем “На вічну пам’ять Котляревському”, написаної ще у 1838 р. у Петербурзі, він наводить приклад руїни міста Трої з Малої Азії, яке у ХІІІ ст. до н.е. греки зруйнували дотла. Т.Шевченко порівнює Україну після смерті Котляревського з руїнами Трої [16. – Т.1, с.46].

У поемі “Катерина” (1838 р.) Шевченко показує суспільно-громадські відносини українського села першої половини ХІХ ст. Зокрема, охарактеризовано українську звичаєвість та громадське відношення до дівчини, яка народила від москаля нешлюбну дитину. За нормами звичаєвого права, в громадському побуті українського села дівчина, яка стала покриткою, як правило, повинна була покинути рідну хату, громаду і йти світ-за-очі.

Сьогодні у наших очах такий крок батьків видається надто жорстоким і нелюдяним, але в суспільстві, де надзвичайно велику роль відігравали общинні відносини, такий крок мав морально-виховне значення. Як би не було жаль батькам своєї доні, але суспільний порядок стояв вище особистого. У кінцевому підсумку таке відношення в суспільстві до дівчини, яка втратила честь і стала покриткою, мало підтримувати моральність кожної людини і громади на високому рівні.

Під час поїздок по Україні, до за-слання, Т.Шевченко збирав і фольклорні матеріали, які часто використовував у своїх творах. Зокрема, у згаданій вище повісті “Музикант” він наводить слова пісень, почутих ним на Полтавщині: “Упилася я”, “Котилися вози з гори”.Із розумінням Т.Шевченко ставився до пісень з фривольним змістом. У його фольклорних записах збереглися й сороміцькі пісні, які вміщені у його т. з. третьому альбомі (1846-1850 рр.). Вони також складають етнологічну цінність.

Використовує у своїх творах Шевченко і такий жанр усної народної творчості, як прислів’я та приказки. Для прикладу, у п’єсі “Назар Стодоля” зустрічаємо такі: “Хто багацько обіцяє, той нічого не дає”, “Береженого Бог береже”, “Рівніш згладиш, тісніш ляжеш”, “При нужді шматок хліба дорожчий за золото”.

Твори Т.Шевченка закликають пам’ятати, як жили, що робили, про що мріяли і на-діялись наші Предки.

Відомий літературознавець П.Свенцицький ще у 1871 р. ХІХ ст., даючи оцінку літературі ХІХ ст., писав: “Хто не чув про Шевченка? Хто не знає його чудових творів? Великі поети: Байрон, Гете, Словацький – великий поет Шевченко! З тими поетами до ряду він став, перевищив їх, величний! Доказать легко. Всі тамті поети в творах своїх власну лиш проявляють індивідуальність. За Англію не промовив Байрон; не виявлена Гете Німеччина; всієї Польщі не добачимо в Словацькім: а споглянемо, чи є найменша проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзеркалі, в Тарасових поезіях? Вона живе своїм поетом, пишається в ньому; в поезіях його вона вся!” 

Роль Т.Шевченка в історії людської цивілізації І.Франко висловив такими словами: “Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам та книжним ученим”.

© Георгій Кожолянко, доктор історичних наук
 

Тарас Шевченко - народний співак

стадіон

Шевченко

Великий Геній українців Тарас Григорович Шевченко (поет, художник, скульптор, різьбяр, драматург, філософ, краєзнавець, просвітянин, духовний батько-пророк, актор, співак) прожив недовге життя (9.ІІІ.1814 – 10.ІІІ.1861), але залишив велику культурну спадщину, яка мала і має нині глибокий вплив на формування світогляду українського народу. Щодо останніх двох сфер зацікавлень українського генія акторською справою та співом, то відомо, що такі високоавторитетні вчені, як П.Куліш та М.Максимович залишили нам недвозначні свідоцтва про Шевченка як про видатного співака. Як зазначає один з дослідників творчості Т.Шевченка Д.Антонович: “Куліш був тої думки, що ніхто на Україні не вмів так співати українських народних пісень, як Шевченко, а Максимович, не вагаючись, твердив, що Шевченко, як виконавець народних пісень, стояв вище, ніж Шевченко-маляр і Шевченко-поет”.
_______________________________________________

За переказами сучасників, "Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає" (Г. Бондаренко). (Петренко Н.Б. Не називаю її раєм... Дитинство та рання юність // Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь, 1998. – С. 20).

"Розмовляв Шевченко широко про свою поему "Іван Гус", почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця... Раз по раз у сій розмові поривав наш Кобзар очі за ту межу, що відмежовує імперію од народів свободних, і я один розумів усі слова його. А розколихавши духа, перейшов од розмови до народних пісень, як се бувало в нього щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву на недолюдків або з великої туги.

Чарівною силою свого слова і голосу розгорнув передо мною Шевченко широку сцену життя людського...

Там [у ліберальному панському товаристві] знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народніх пісень на всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось ще не почуте...

[На весіллі в П. Куліша і Г. Барвінок]... Тоді Шевченко заходився екзаменувати її з рідних пісень. Репертуар "молодої княгині" виявився значним і звеселив "старшого боярина" ще більше, а як показала вона йому голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив чи подякував їй по-свойому: сам почав їй співати...

Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав:

Ой зійди, зійди,
Ти зіронько та вечірняя,
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная...

Доволі було гостей у тім поважнім здавна домі... Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, неначе зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную.

Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. ...Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а самому собі ще й на більшу. Ти б казав, звеселився поет гіркого плачу і докору, що знайшов modus vivendi [спосіб життя (лат.). – Ред.] з очужілими земляками, що знайшов modus животворящої розмови з тими людьми на Вкраїні, до котрих покликав у своїм посланні до мертвих і живих і ненароджених:

Умийтеся! Образ Божий
Багном не скверніте,
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...

Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть на Вкраїні".
(Куліш П.О. Історичне оповідання (Уривки) // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 125-128).

"Что за чудная душа у этого Тараса!

Живя у меня, он много рисовал, в особенности портреты, и сделал несколько превосходных пейзажей акварелью из привезенных с Аральского моря эскизов... В числе посетителей его довольно часто навещал Левицкий, с которым они в два голоса пели малороссийские песни. Кажется, брат ваш Федор тоже принимал иногда участие в этих импровизированных концертах, но я не слыхал ничего восхитительнее этого пения".
(Лист К.І. Герна до М.М. Лазаревського від 12 квітня 1861 р. Цит. за: Вічний як народ. (Сторінки з біографії Т.Г. Шевченка). – К.: Либідь, 1998).

"...Найвидатнішою подією цього часу був приїзд у столицю африканського трагіка Айри Олдріджа. Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити в театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений "собакам і неграм", найнявся в лакеї до актора, – другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини. І розуміли один одного. ...Часто приєднувався до них Ант. Гр. Контський, він акомпанував Шевченкові малоросійські пісні... Іноді всі гості наші хором співали "Вниз по матушке...". Музика викликала в Олдріджа захоплення, російські пісні й особливо малоросійські подобалися йому... Малюючи портрет... Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет скоро був готовий". [У Петербурзі, 1858 рік. – Ред.] (Юнге К.Ф. Спогади про Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 281).

Тече річка невеличка
З вишневого саду.

Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми ("Журнал" Т. Г. Шевченка).

За спогадами сучасників, співав "Ой не шуми луже", "Сірії гуси" та інші пісні.

"Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більш, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас і веде мене в садочок і давай співати! А співаки з нас були безголосі: добрих голосів у нас не було, але Тарас брав більш чувством [почуттям]: кожне слово його пісні виливалося з таким чистим, щирим чувством, що ледве який артист-співак виразив би краще від Тараса! Найлюбішою піснею Тараса була: "Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя..." Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу: "Зійшла зоря ізвечора, не назорілася, прийшов милий із походу, я й не надивилася".

...Я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співає, як у голосі його виливається чувство, як його пісня говорить... Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози.

Заслання і солдатчина за Аралом не загрубили, не зачерствили ніжного, доброго, м’якого і люблячого серця Тараса... Андрій [11-літній син Варфоломія] співав йому наші пісні, котрими Тарас, як сам, було, говорить, "впивався", і розказував хлопцеві, що означає яка пісня".(Шевченко В.Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К: Дніпро, 1982. – С. 31-32).

Успадковуючи кобзарів, Шевченко «співає» про рідну Україну, про козацькі походи, про гору, що оселилося на Батьківщині. Розповідає про свої мрії. А всі його мрії пов’язані з нею, з рідною Вітчизною. Ще багато років буде звучати безсмертне слово великого українського Кобзаря. Мені здається, що Кобзар – це голос народу, це душу народу, це пам’ять народу. Це історія українського народу. А голосу не можна позбавити, душу не можна розтоптати, пам’ять не можна знищити, історію неможливо закреслити. І буде жити, на мою думку, завжди спогад про всіх кобзарів, і про найвідоміший з них – Шевченко. Буде жити, щоб будити в серцях людей безмежну любов до рідної України!

 

ЦІКАВІ ВИПАДКИ З ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Новий жупан

Шевченко, перебуваючи в 1845 – 1846 роках у Переяслові, жив, як відомо, у свого приятеля М. Козачковського. Він часто був задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому.
Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку із його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало.
- Як? Який жупан?
- Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
- Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
- Аякже.
Шевченко віддав гроші і заспокоївся.


Бісова муза

Під час слідства в справі Кирило – Мефодіївського товариства Шевченко завжди був бадьорий, веселий і спокійний. Перед допитом якийсь офіцер-жандарм мовив до нього:
- Господь милостивий, Тарасе Григоровичу! Ви виправдаєтесь, і отоді-то залунає ваша муза.
- Та який же чорт усіх нас сюди заніс, коли не оця бісова муза! – відповів поет.


Отак би й зостатися

Коли Шевченко плавав з Бутаковим по Аральському морі, він помітив, що в тому морі є рухливі острови, які постали з перегнилих рослин. Раз якось плив Тарас на невеличкому човні з п’ятьма матросами. Пристали вони до берега і пішли погуляти. Тарас ліг собі на траву і віддався спогляданню неба. Матроси забули про нього і попливли. Коли ж оглянулися, аж поета нема. Почалися розшуки.
- А я лежу собі, - згадував поет, - та й мовчу, бо думка була в мене така, щоб зовсім там зостатися, але ж бісові матроси знайшли мене.


Помилився

1848 року після тримісячної плавби по Аральському морі експедиція А. Бутакова повернулася в гирло Сирдар’ї, і тут мали провести зиму. Поблизу форту, на острові Косаралі (там гарнізоном стояли уральські козаки), вийшли вони на берег. Уральці, побачивши Шевченка з широкою, як лопата, бородою і в цивільному, подумали, що то, певне, засланий розкольницький піп. Донесли одразу про те своєму командиру, а той попросив Шевченка відійти в очерета і… раптом упав перед ним на коліна:
- Благословіть, батюшко! Ми, - каже, - усе знаємо!
Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням. Урадуваний осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.


Святий вогонь

Шевченко, коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. В запальності його однак не було ні злоби, ні пихи – тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. В суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитий ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво – це була його глибока і болюча рана. Якось у гостях в Я. Полянського згадав поет своє дитинство і те, що родичі його і досі кріпаки. Від таких споминів аж заплакав, аж зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.


Шевченко в описі Тургенєва

Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник І. Тургенєв: широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд був здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать – вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягався у високу смушкову шапку і кожух. 


Чому Шевченка поховали в Каневі

Коли прах Шевченка привезли з Петербурга до Києва, представники тогочасної української інтелігенції радилися, де поховати поета: в Києві, чи в Каневі? Художник Г. Честахівський, який супроводжував труну, наполягав, щоб поховали таки в Каневі. Виразного заповіту щодо цього сам Шевченко не залишив, окрім відомого «Заповіту» - поезії. Зважали однак на те, що саме в Каневі хотів він оселитися, купити землю і поставити хату. Думка Честахівського переважила, і труну з тілом поета відпроваджено до Канева.
Перед відправкою зроблено фотографію домовини із зібраною довкола ріднею поета і людьми, що прийшли провести його в останню путь.


Коли ж буде?

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важко хворого Т. Шевченка зайшов його знайомий інженер Ф. Черненко. Вся Росія сподівалася, що в той день буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва. Шевченко очікував цієї події особливо напружено. Як тільки Черненко зайшов до поета, той замість звичайного привітання запитав:
- Що? Є? Є воля? Є маніфест? – і, глянувши у вічі Черненкові, зітхнув важко й мовив: - Так нема? Нема? Коли ж буде? – тоді затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав.
Черненко почав заспокоювати його: є певна звістка, що цар у той день підписав маніфесту, але оголошувати його до початку посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах.
Тарас гірко всміхнувся і відпустив з цього приводу круте слівце.



Создан 09 мар 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
Погода в Україні Село Закривець Всі фото села Закривець Народний часопис жидачівщини НОВИЙ ЧАС!
Закривець 
бесплатный счетчик
ню фото

Туроператор ДП "РАЗОМ-ТУР"

бесплатный счетчик