“Померла бабуся, мати, дід чи батько… Продам хату” – рясніють об’явами сторінки в інтернеті.

Не можу довго дивитись на такі хатки. Серце стискається від туги і болю. Вони, як сироти, стоять по всій Україні. Такі теплі, намолені, душевні. Волають порожні вікна   осель. Залишають діти фото, ікони, килимки. Продається все, беріть люди добрі!

Стогне покинута земля. Виривають діти своє коріння і тікають в місто. Україна – це село. Нема села – нема України. Чому ми стали такі байдужі до всього? Чому прощаємо владі бездіяльність?

Подивіться на ці світлини, я знайшла їх для вас на різних сайтах. Упевнена, Україна – це не тільки вишиванка та мова, без цих хатинок, без живої землі… які ми українці? Не поспішайте, не продавайте. Буде і на нашій вулиці свято.

Тримайтеся. Всім зичу добра та щастя.

Ірина Лашкевич

http://maydan.drohobych.net/?p=22349