Василь Лаба Історія села Жабокруки тепер Квітневе) від найдавніших часів до 1939 року

 
 

Василь Лаба Історія села Жабокруки тепер Квітневе) від найдавніших часів до 1939 року

ДОПОВНЕНО 5 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ



Пропонуємо читачам сайту текст книги "Історія села Жабокруки (тепер Квітневе) від найдавніших часів до 1939 року", в якій вперше подається в стислому вигляді історія села Жабокруки (у 1970-х роках необгрунтовано перейменованого у Квітневе) Жидачівського району на Львівщині, написана у формі наукової монографії. В першу чергу призначена для жителів Жабокрук та вихідців з цього села. Книжка також буде корисною людям, які цікав¬ляться давньою історією Львівщини, і може послужити імпульсом до написання історій інших сіл регіону.
Книжка побачила світ 2009 року.


Від автора
Це дослідження є першою спробою дати загальний огляд історичного розвитку села Жабокруки від найдавніших часів до 1939 року. Огляд зроблений переважно на основі вивчених архівних документів, опублікованих збірників документів, довід¬кової літератури різних років видання, публікацій у періодиці. Дослідження дозволяє мешканцям Жабокрук поглянути з вели¬кої часової відстані на справи своїх предків, зрозуміти їх болі та турботи, пізнати їхній спосіб життя. Кожному жителю села книжка допоможе глибше і сильніше відчути себе добрим господарем на прабатьківській землі, краще дбати про її розквіт та добробут.
Дослідження зовсім не претендує на вичерпність та універ¬сальність, бо не можна "осягнути неосяжне", тим більше не будучи жителем цього села. Я свідомий того, що не використав ще багатьох джерел до історії села у XX ст. Але й те, що напи¬сане, може і повинно служити добрим порадником у справі дальшого і глибшого вивчення історії села. Маю надію, що в процес пошуку включаться жителі Жабокрук і спільними зусил¬лями вдасться підготувати більш докладну хроніку життя села у XX столітті.
Прошу читачів не судити мене суворо за можливі граматичні помилки чи перекручення (особливо прізвищ), які могли попасти в це дослідження з використаних джерел. Як історик, я мав би їх передавати автентично, тобто так як написано в документі. Але, в різні часи прізвища писалися по різному і невідомо, який варіант написання вважати правильним: теперішній чи тодішній. Не будучи уродженцем Жабокрук, не можу критично сприймати всього того, що написано про Жабокруки, і пере¬пускати крізь емоційні та інтуїтивні фільтри пам'яті. Керуючись принципом "небагато, але багатьом", передаю це дослідження для користування живим і ненародженим ще мешканцям села, як факел, що якось вихоплює з темряви їхню минувшину. Я бу¬ду вдячний тому, хто візьме цей факел і понесе його далі у пітьму ще недосліджених пластів історії Жабокрук.
Я ніколи в житті не був у Жабокруках, хоч народився і виріс в сусідньому селі. Тобто не маю особистих симпатій чи анти¬патій до будь-кого. Цю пошукову працю виконав з ініціативи сільського голови Ігора Семеновича Лалака. Він людина молода, але на відміну від багатьох голів з сивиною на скронях та світлими (зверху!) головами, намагається щось робити для духовного розвитку селян, мешканців Баківської сільської ради. Бог обдарував його багатьма талантами: він майстер художнього читання, фотомитець, організатор (частина світлин у книжці - його), високоосвічена людина (здобуває вже другу чи третю вищу освіту в Львівському регіональному інституті державного управління). Вперше я побував у селі 12 червня 2009 року, коли книжка була вже готова до друку, щоб уточнити деякі деталі.
Видання книжки зроблене за кошти І.С.Лалака та братів Юрія і Андрія Сидоровичів. Вони виявилися тими єдиними небайдужими, що відгукнулися на заклик голови. Зробили це на пошану пам'яті свого дідуся Степана Миколайовича Підвірного (1911 -2003).
Він разом з Теодором Холявкою після війни був старшим братом при церкві. Разом з дружиною Анною Якимівною допомагав українським повстанцям, часто ризикуючи життям і свободою. Після закриття церкви комуністичною владою переховував вдома її реліквії: чаші, книги та інше. Все це повернув, коли церква знову стала діючою.
То може це дослідження допоможе дітям, яких бузьки потрохи приносять у Жабокруки, легше йти по шляху пізнання, розбудовуючи свою державу. Також керувався словами великого І.Франка:
Кожен думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть
І за долю міліонів
Мусиш дати ти отвіт...
Читачу! На цих сторінках постають з могил Твої предки. Десятки їхніх рук тягнуться до Тебе, намацуючи в Тобі свої гени. Оглянься до них! Адже від них Ти успадкував і зовнішні риси, і характер, і любов до рідної землі. Це Твоя настільна книга. Читай і думай, думай і дій! Дій так, щоб колись Твої нащадки з гордістю читали про Тебе в майбутніх дослідженнях! Хай Тобі щастить!
* * *
Навіть звірі, які бродять у пустелі, знають свої ями; птахи, які літають у повітрі, пам'ятають про свої гнізда; риби, які плавають у морі і в ріках, знають свої глибини; бджоли і до них подібні охороняють свої вулики. Тим більше люди повинні мати велику любов до того місця, де вони народилися і виросли (Георгій Скорина)


Слово мецената
Рано чи пізно суспільство мусить повертатися до своєї історії, аналізувати її - щоб чіткіше окреслити й оцінити сьогодення. Так формується самосвідомість епохи. Тепер це сталося і у нас, і перед Вашими очима історія села Жабокруки, якому цього року виповнюється 635 років з часу першої письмової згадки.
Людина так влаштована, що може любити тільки те, що добре знає. Тому дуже хочу, щоб наш український патріотизм починався з любові до своєї малої Батьківщини. Пізнавайте її минуле, що витікає із сивої давнини, і зашифроване у назві «Жабокруки», яку сотні ро¬ків вимовляли наші предки, мандруючи стежками та доріжками рідного села.
Коли у китайського мудреця Конфуція запитали, що би він насамперед зробив, якби став правителем, він відповів, що повернув би словам їхнє первісне значення. Наш же час чомусь відзначається тим, що багато-хто не тільки не хоче повертати словам їхнє первісне значення, а навіть не хоче знати справжнього походження слів, речей та понять, та й зрештою - своєї історії.
У роботі органу місцевого самоврядування ми керуємося принципами моралі, гласності і демократичності. Тому рішення про відновлення найпершої основи належить приймати тільки громаді на законних засадах, бо саме їй тут жити і творити.
Сьогодні ми добре розуміємо, що успішне вирішення багатьох економічних, культурно-освітніх проблем на теренах територіальної громади можливе лише за спільних зусиль громад наших сіл, органу місцевого самоврядування, органів державної влади. Життя нині вимагає як загальної, так і кожного з нас особистої відповідальності за рідний дім, вулицю, село, за здорове довкілля. Для поліпшення добробуту та благоустрою населених пунктів здійснюється багато інформаційної, просвітницької та організаційної роботи, що активностимулює ініціативних і небайдужих членів територіальної громади до її розвитку.
Село Квітневе (Жабокруки) є найчисельнішою громадою у складі Баковецької сільської ради. На території, що у межах села становить 169 га, розміщено 180 дворів (деякі з них стоять пусткою), проживає420 осіб, з них 129 представників молоді.
У місцевій ЗОШ І-ІІ ступеня навчається 60 дітей, яку було збудовано міжколгоспною спілкою під керівництвом Володимира Федоровича Чмира у 1990 році. Нині тут по-господарському керує навчально-виховним процесом досвідчений ди¬ректор Марія Михайлівна Чайка.
Гордістю громади є Введенська дерев'яна церква, яка є пам'яткою архітектури XVIII ст. А окрасою - новий храм Преображення Господнього, освячений 1997 року. Для освячення води на Водохреща є два джерела-криниці.
31934 року у селі було утворено громаду Церкви Християн Віри Євангельської Пятидисятників. З січня 1983 року керує нею пресвітер Дейнега Денис Михайлович. У 2002 році головою Баковецькоїсільської ради було обрано Лабу Ганну Василівну, члена цієї Церкви. Нерідко тут організовуються виступи та концерти. Планується побудова Дому Молитви.
За сприяння органу місцевого самоврядування силами активної молоді та коштами громади і приватних підприємців зроблено реконструкцію приміщення старої школи під Народний дім. У цей нелегкий економічний для країни час - це воістину свідомий, жертовний вчинок місцевих жителів задля свого майбутнього.
З метою підготовки до відзначення Дня села на сільському сході ініціативу підхопили молоді хлопці і висловили бажання докласти всіх зусиль для його будівництва. Основу рушійної сили склали брати Ростислав та Віктор Шлияни, Роман Сторож, Михайло Крупка, а також Зеновій та ОлегДейнеги, Андрій Дейнега, Олег та Ігор Бедики, Степан Дейнега, Іван та Дмитро Вирсти. Допомагали усі, хто чим міг. Окрім того, у селі покращено благоустрій: обладнано два мости, проведено озеленення. Планується створення скверу біля клубу, проведення ямкового ремонту дороги, чистка і осушення каналів. Хотілося би, щоб у центрі постав пам'ятник і було проведене мінімальне вуличне освітлення тощо.
Завдяки спільним старанням фельдшерсько-акушерський пункт розміститься у новому, більш зручному, приміщенні. Нині тут працює Галина Калинець з Ходорова та санітар Оксана Бабяк, які дбають про функціонування медичного закладу. Для збереження бібліотеки у селі багато зусиль доклала досвідчена Ольга Василівна Коровець.
Тобто, сьогодні можна сміливо сказати, що у Жабокруках (Квітневому) панує повне Відродження. Після стількох років застою, апатії, байдужості в людей пробудилася потреба змінити щось у своєму житті - зробити село, у якому виросло й стало на ноги не одне покоління людей, кращим, ошатнішим, подбати про культурний розвиток своїх дітей та онуків.
Сподівання на допомогу від вищих керівних органів державної влади та політичних партій виявилися марними. Вони самі звертаються до територіальної громади за допомогою у випадку чергових виборів та зазіхають на деякі ласі шматки для реалізації своїх потреб. Тому часто сільська рада не поділяє їхніх інтересів і уподобань, однак діє у межах своїх самоврядних і делегованих повноважень. На жаль, на сьогодні вона є дотованою. Через недосконалість закону «Про місцеве самоврядування», політичну нестабільність у державі, недостатнє надходження податків до сільського бюджету та ряд інших причин, мусить вдаватися до суто менеджерських методів виживання. Як результат, усе що робиться, реалізовується господарським способом, жертовною працею ентузіастів та працівників структурних підрозділів, спонсорською допомогою окремих приватних підприємців, підтримкою сільських депутатів та членів виконавчого комітету.
У 5-тому демократичному скликанні орган місцевого самоврядування працює у міру своїх можливостей. Повернено його авторитет. У єдиному руслі виконують свої повноваження та обов'язки сільські депутати, члени виконавчого комітету, апарат сільської ради. Повністю відновлено роботу сесій та засідання виконкому сільської ради, до складу останнього постійно запрошуються люди, які щиро бажають внести свій вклад у розвиток територіальної громади. Село Квітневе тут представляє велика команда обраних сільських депутатів на чолі із найдосвідченішим спеціалістом у місцевому самоврядуванні Іриною Андріївною Трусь (яка 15 років працювала секретарем), а також Надія Кулинич, Дмитро Крупка, Юрій Келемен, Микола Сторож. Вони,хоч і працюють на добровільних засадах, активно відстоюють права громади, не стоять осторонь наболілих проблем, беруть участь у різноманітних семінарах та конференціях, що стосуються збагачення та обміну досвідом з розвитку нашої малої Батьківщини.
У сільській раді після тривалого пошуку кадрів працює професійний колектив спеціалістів. Серед них - бухгалтер, жителька Квітневого, Любов Дейнега, секретар Марія Кіндзер, землевпорядник Анна Малькут, а також Богдана Дейнега та Марія Малькут. У клопіткій повсякденній роботі і життєвій позиції вони є оптимістами та ентузіастами.
До складу виконкому входять Ольга Шевц, Оксана Бабяк, Микола Бабяк, Богдан Пахолок, Богдан Швець, Галина Дейнега та активна Галина Козяр, яка, окрім педагогічної роботи, виступила зв'язковою між сільською радою та громадою у будівництві Народного дому. Вона ж основний учасник проектів та конкурсів, в результаті яких у школі появився клас національного відродження, відновлена традиція лозоплетіння тощо.
Завдяки тісній співпраці з відділом у справах молоді і сім'ї райдержадміністрації діти із багатодітних і малозабезпечених родин Квітневого кожного року відпочивають в оздоровчих таборах, їздять у цирк. У культурних та масових молодіжних заходах територіальної громади, що організовують працівники культури, бере участь і молодь. Активною у цьому плані є творчість молодої поетеси і художниці Ірини Красуляк, серед учасників - Любов Крупка, Мар'яна Лаба, Галина Терлак, Галина Шевц, Богдан Дейнега. У створеному територіальному хорі співають і старші: Іван Попський, Надія Кулинич, Софія Чайка. Долучаються до цієї роботи і вчителі місцевої школи, зокрема Зоряна Лаба (допомагає завклубам музичним оформленням концертів та свят), Ольга Горін, Оксана Чорній, Оксана Бабяк. Інструктором з фізичного виховання і спорту сільської ради є Андрій Дейнега. Приємно відзначити, що у громаді є футбольна команда, яка у минулорічному сезоні районної кущової першості зайняла почесне друге місце. Для занять волейболом закуплено інвентар.
Хочеться згадати і таких людей, як Богдан Пікула, Світлана Лаба, Богдан Трусь, Руслана Шевц, лісничого Івана Романіва. Вони часто вболівають за своє село і володіють неупередженою свідомою думкою. У громадському житті не дають дрімати досвідчені Ярослава Шлиян, Михайло Саприка, Ярослав Юзьків. Серед відомих вихідців села Жабокруки такі люди, як Михайло Фостик (хірург - м.Стрий), ІлькоФостик (директор Мостиської СШ), Михайло Саприка (вчитель - м.Золочів), Богдан Шевців (заступник директора Львівського будівельного технікуму), Іван Фостик (гол.ветлікар - Івано-Франківська обл.),
Отже, мені залишається подякувати за співпрацю усій громаді, за взірець людської свідомості і активної позиції, справжнього патріотизму до своєї малої Батьківщини, за неймовірно багатий досвід у моїй роботі, здобутий на цій посаді. Хоча не важливо здобути її, а важливо щось зробити на цій посаді. Зроблено і започатковано чимало добрих справ. Дякую за підтримку і розуміння сільським депутатам, членам виконавчого комітету та адміністративної комісії, працівникам структурних підрозділів сільської ради, її штатним працівникам, друзям і родичам. Саме Ваше бажання та рушійна сила спричинила бурхливі зміни у населених пунктах. У територіальній громаді справді почався громадський рух, що стимулюватиме її розвиток до покращення благоустрою села, його соціально-культурного добробуту у майбутньому. Особлива вдячність адресується моїм друзям Юрію та Андрію Сидоровичам за підтримку та реалізацію цієї ідеї, а також історику Василю Лабі, автору цієї книжки
Прошу вибачення у тих, кому не вгодив і в кого не виправдав зоряних надій. Маю щиру надію, що наступники продовжуваватимуть цю добру справу і дороблять те, чого ми не встигли, у найближчому часі відбудеться адміністративна реформа, що дозволить органам місцевого самоврядування працювати краще на благо громади і змусить її бути повноцінним господарем на своїй території.
Користуючись нагодою, хочу привітати усіх із 635-літтям першої письмової згадки про село Жабокруки! Перегортаємо ще одну сторінку нашого життя. Тож нехай буде у Вас невичерпна енергія та гордість від досягнутих успіхів, а щире бажання творити добро додасть наснаги багатьом новим ідеям і починанням. Закликаю Вас подумати над тим, щоб залишити для нащадків тільки добрий слід і добрі згадки про своє життя і вчинки, закликаю до згуртованості і любові. Нехай у Вашій громаді панує мир і злагода, добробут і віра. Здоров'я, щастя й радощів Вам!
Щиро Ваш сільський голова Ігор Лалак
Літо. 2009 рік.


* * *
Сільський голова І.С.Лалак попросив після передмови помістити вірш про рідне село, який написала молоденька дівчина з Жабокрук Ірина Красуляк, теперішня студентка Поліграфічної академії у Львові. Вірш мені сподобався і в трохи скороченому вигляді шлю його до жабокруцького читача. Він вписується у канву мого дослідження.
Дорога попід ставом десь гряде,
Попід долину, встелену травою.
Дорога та в Жабокруки веде,
Де кожен спогад гріє душу мою.
Над ставом верби з вітром гомонять
Легенди, мабуть, давні повідають,
На синіх водах вогники горять –
Тут зорі свої личка умивають.
Над ставом верби віттям шелестять –
Мене так радо вдома зустрічають.
На «Загуменки» всі шляхи спішать,
Усі мої дороги повертають.
На просто рай - тут Божа благодать!
Тут спориші прослалися стежками;
Струмочки вдаль із піснею біжать,
І мальви квітнуть під вікном у мами.
На «Журавенцях» бусоли блукають,
А «Під Дібровою» співають солов'ї.
На «Нивах» маки в житі розцвітають
І думи заколисують мої.
У «Биях» трави коси розплітають,
Корів «у Корчах» випасає дітвора,
А далі завше радо зустрічають
«Глибокий ліс» і «Грицева гора».
І на село моє, немов, із неба,
Високий «Вигін» дивиться здаля.
З доріг далеких я спішу до тебе,
Моя кохана батьківська земля!
Наперекір розлуці повернусь,
Щоб не згасить родинної свічі.
Води з криниці рідної нап'юсь,
Поплачуся на маминім плечі.
Я повернусь, куди б я не пішла,
Які б шляхи під ноги не стелились,
Бо тут зустріла світ, і тут росла,
І тут роки дитинства залишились.
Мені судилось в тім краю зростати,
Куди лелеки з вирію спішать,
Де вишні притулилися до хати
І слухають, що зорі гомонять.
Де, казочку бабусину почувши,
Рожеві мрії йдуть до мене в снах.
Де сонце раннє, мляво позіхнувши,
Купається в росі на колосках...
...Моє село! Кохані Жабокруки,
Хоч 40 літ Квітневим тебе звуть.
Ми підростаємо - твої правнуки,
А ти для нас причалом вічним будь!
Моє село! Снаго мого життя!
В тобі тривог і жалю мого ріки.
Я відійду колись у небуття,
Та у тобі залишуся навіки..

Про розуміння історії
Правдива історія народу - то не лише його справдешнє самопізнання, але й його самоствердження і його самооборона. Правдива історія - то його незламне забороло.
Лев Силенко, український мислитель XX ст, писав: "Щоб поневолити націю і навчити її покірно жити в неволі, треба ві¬дібрати в неї правдиву, самобутню історію і написати її фаль¬шиву, приголомшуючу, впокорюючу.
Вона (поневолена нація), виховавши себе під наглядом окупанта-вторжника в школі фальшивої історії, не знатиме, хто вона є, ким вона закута і чому? Провідник поневоленої нації, вихований у школі фальшивої історії, буде фальшивим провід¬ником народу, сам цього не знаючи. Народ поневолений і примушений свою історію читати не по-своєму, буде сотні років боротися за волю і не могтиме її здобути" [ЗО, с.9].
Такі самі фрази можна застосувати до історії одного по¬селення. Бо інакше його мешканці будуть перебувати в полоні міфів, нерідко витворених малописьменними людьми, які отримували зачатки освіти в чужих або ж малописьменних вчи¬телів.
Правдива історія нашого краю ще не написана в шкільних посібниках. Не зроблено цього з багатьох причин. Перша - це не було потрібним для наших колишніх панів: поляків, ав¬стрійців, росіян. Друга - не було кому писати, бо самих дослід¬ників тримали «на короткому ланцюжку», тобто вони або не могли того писати, що знали, або не знали багатьох речей.
Зараз ці обмеження потрохи зникають і історію краю можна писати, виходячи з ментальності і розуміння українця.
В одному з сучасних досліджень (Ірина Кодлубай, Олесь Нога. Прадавня Україна. - Львів, 2001) зазначено, що «якщо йдеться про походження українського народу, то більшість сьогоднішніх вчених твердять, що його початки - в Київській Русі.
Інші сягають глибших періодів. Вони вважають, що нема причин, які б не дали нам підстав стверджувати, що з IV ст і до наших днів триває безперервний соціальний, духовний і державний розвиток українського народу.
Третя група, а власне одиниці, осмілюються говорити про початки українців в бронзовому віці ІІІ-ІІ тис.до н.е».
Вчений В.Петров писав, що «в грозах і бурях знищень, в бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині» [34, с.460].
Але народи, які приходили в наш край, не зникали безслідно. Вони залишали по собі матеріальні сліди свого життя (похо¬вання, рештки поселень, зброї предметів побуту) та назви, яки¬ми називали ріки, поля, багна, гори... Потім приходили інші на¬роди і засвоювали ці назви, інколи переінакшували, інколи замінювали. Але якщо сліди матеріальної культури ховаються в землі і в значній мірі знищені часом та господарською діяльністю людей, то географічні назви живуть до цього часу, їхнім вивченням займається допоміжна історична наука, яка називається топоніміка. Пригляньмося до сільських назв.
Топоніміка Жабокрук
Кожній людині, яка бере в руки книжку про якусь місцевість, завжди цікаво дізнатися, від чого утворена назва цієї місцевості та коли вона виникла. Адже у назві законсервована найдавніша історія місцевості.
Наша земля була заселена з прадавніх часів. Важко встановити, які етноси жили тут до нашої ери, але менш-більш можна здогадуватися, що від початку ери тут послідовно про¬живали даки (або й римляни стояли передовими гарнізонами), готи (германські племена), слов'яни (білі хорвати), та епізодично тюрки. Багато дослідників ігнорують той момент, що на сучасних українських землях протягом століть відбувалося співжиття слов'янських та тюркських етносів. Кожен етнос залишав спадкоємцям свої назви.
Відомо, що на території села була знайдена бронзова заколка, яку вчені датували періодом пізньої бронзи [27, с.391 ]. Це може бути ІІ-І тисячоліття до н.е. Отже вже в ті часи тут бу¬ло якесь поселення.
На щастя, в сусідніх Серниках ще у 1931 році археолог Ю.Смішко проводив обстеження курганів та могильників. Тут він виявив 6 курганних насипів періоду культури шнурової кераміки (ІІ тисячоліття до нашої ери). Назву цю культура отримала від того, що її носії - індоєвропейські племена, при¬крашали зовнішні стінки свого глиняного посуду відтисками плетеного шнура. Інколи їх називають шнуровиками.
В деяких дослідженнях зазначено, що "шнуровики" змі¬шалися з мирним населенням трипільської культури і таким чином завершили перехід від матріархальних відносин до патріархальних, від великої материнської до парної батьківської сім'ї. Про трипільську культуру зараз дуже багато пишуть, виводячи від неї історію цивілізації в Україні. Вона займала терени від Дніпра до східних кордонів Львівщини. Отже, територія Серник і Жабокрук лежала, так би сказати, на пограниччі двох стародавніх культур.
Два розкопані кургани в селі були віднесені до локальної, так званої комарівської культури. Ця назва пішла від того, що вперше такого типу знахідки були знайдені і описані у селі Кома¬рів Галицького району на Івано-Франківщині. Професор І.К.Свєшніков, якого я знав особисто, датував її ХV-ХІІ століттями до н.е. Перші розкопки пам'яток цієї культури почалися у Галичині ще у 1870-х роках. На думку дослідників Т.Сулімірського та Л.Козловського, носіями цієї культури були стародавні фракійці (стародавні мешканці Балкан). На півдні границі цієї культури доходили до верхньої течії р.Прут, на заході - до Самбірщини. Велике поселення носіїв цієї культури розкопав Т.Сулімірський у 1930-х роках на березі р.Лукви у с.Комарів. Він дослідив решт¬ки 20 жител. В основі вони були прямокутної форми, мали середню довжину 4-5 метрів і складалися з однієї кімнати. В одному з її кутів знаходилася піч. Долівка такого житла була утрамбована глиною, а вздовж стін стояли великі глиняні посу¬дини до половини вкопані в землю. Мабуть, вони використову¬валися для зберігання запасів зерна. Зауважу, що подібним способом (у глиняному посуді) зберігали зерно і широко описані зараз представники трипільської культури, яких вважають най¬давнішими предками українців.
Кургани комарівської культури переважно розміщувалися на висотах великими групами і складалися деколи з кількох десятків насипів. В діаметрі вони сягають до 10-20 метрів, а висотою до 0,5-2 метрів над рівнем землі. Під кожним насипом знаходилося одне поховання. Виконані ці поховання і способом тілопалення, і способом тілопокладення. Робилося поховання або на рівні землі, або у невеликій ямці. Померлому в могилу клали посуд, крем'яні та кам'яні сокири, серпи, скребки, вістря стріл, кістяні шила, зрідка бронзові прикраси [27, с.354].
У 1935 році Ю.Смішко проводив розкопки трьох курганів в урочищі Грабовець (Грабник) на південь від села (біля границь Жабокрук). В одному з них була знайдена кам'яна сокира та бронзовий кинджал. Цей кинджал мав домішку олова (7-8%), широке лезо майже трикутної форми та плоску півовальну основу для рукоятки з трьома отворами для кріплення ручки.
У 1933-34 рр розкопки курганів у Серниках проводив Т.Сулі¬мірський. Свої знахідки з Серник вчений передав у Львівський історичний музей, а опис розкопок та знахідок подав у книзі "Шнурова кераміка та кулясті амфори на північний схід від Кар¬пат", яка побачила світ англійською мовою у 1968 році у Лондоні. У ній він датував серниківські кургани середнім пері¬одом мідного віку та початком бронзової доби. Мабуть, єдиний в Україні примірник цієї книги був у власній бібліотеці померлого проф. І.К.Свєшнікова.
То нічого дивного нема в тому, що на території Жабокрук є назви, полишені різними етносами.
Про білих хорватів зараз діти дізнаються з шкільних підруч¬ників, їхні (або наші) землі (Прикарпаття) приєднав до Київської Русі князь Володимир у 993 році. Дослідники не мають єдиної думки, чому прикарпатських хорватів називають білими. Молодий дослідник Богдан Копцюх дійшов до висновку, що білі- це старі (давні) хорвати [36, с.96]. Я вважаю, що слово «білий» походить від латинського «палюс», що означає «болото». В слов'янських мовах трансформувалося в «білий». Варто порів¬няти майже ідентичні географічно терміни «Палесьє» і «Бяларусь». їхня територія споконвіків забагнена. На Львівщині також не бракує рік та сіл з коренем «Біл-» (Білка, Біле, Біла). Всі во¬ни знаходяться на низинних, заболочених у давнину місцях. Тому білі хорвати жили у низовинах (не в Карпатських горах) і на відміну від тих хорватів, які перейшли з Галичини на Балкани слідом за розпадом Римської імперії і там прийняли христи¬янство, місцеві хорвати ще не були християнами (отже були «білими» хорватами). Зрештою, в Галичині є чимало «Білих» криниць, назви яких підказують, що біля них тривалий час виконували релігійні обряди наші предки, які трималися дохри¬стиянської віри.
Село знаходиться в пересіченій місцевості на півночі (Жидачівського –Ред.) ра¬йону, майже зливаючись з селами Трибоківці та Баківці, творячи з ними одну сільську раду. На півночі сільські землі межують з селами Серники та Любешка, які належать до Перемишлянського району.
Висоти тут сягають до 400 м і (як згадував Богдан Шевчук) у 1950-х роках у сонячну погоду з Вигону можна було бачити на горизонті вершини Карпатських гір.
В акті візитації місцевої церкви 1761 року та в земельній книзі села 1787 року записані назви сільських полів та лук.
Загумінки. Гумном у давні часи називали тік, де складали звезене з поля збіжжя. Там воно могло стояти навіть 2-3 роки необмолоченим. Гумно робилося в кінці городів, далі від хат. Це для того, щоби у випадку пожежі, яка за годину другу могли злизати все поселення, селянські родини залишилися з хлібом та не вигинули з голоду і холоду. Тому назва Загумінки (у різних звучаннях) є в кожному галицькому селі. Слово «гумно» ще до цього часу збереглося в російській мові.
за Ліском. Поле знаходилося за невеликим лісом. З часом ліс люди знищили, і, напевно, пропала і ця назва.
на Перекавках. В одному з описів земель ХVІІІ ст я прочи¬тав, що перекавками називали поле, на якому виходило на поверхню багато джерел. Звичайно, що в дощову погоду таке поле було непролазне, заболочене. Власне, слов'янське слово "кал" означає "бруд". Але латинське "саvегnа" (читається "каверна") має декілька значень. Серед них "яма, пропасть, нора, щілина, водоймище". Тому поле, на якому були невеликі ями-водоймища, на якому з нір-впадин випливала вода, могло отримати свою назву ще 2000 років тому. Потім вона могла слов'янізуватися, але суть її від того не змінилася. Варто зараз глянути на це поле, бо XX ст з його меліорацією та масовим вирубуванням лісів внесло багато змін у краєвиди нашої місцевості.
на Границі. Поле знаходилося на межі із землями іншого села.
на Топорцю. Топірець - це невелика сокирка, якою кори¬стуються гуцули. Слово «топор» є у всіх слов'янських мовах. Мовознавці вважають, що воно походить від древньоіндійського слова «tарага» (топір). Але важко мені пояснити, яке відно¬шення може мати поняття «топор» до поля. Хоча, якщо загля¬нути вглибину на 2000 років, то в латинській мові (мові даків) знаходжу слово «tоріаrіuз», що означає «садівник». Слово це потрапило в латинську мову з грецької. Але греки на українських землях появилися ще раніше від римлян, і по Дністру дістава¬лися до Жидачева по сіль. Отже топорцем могли називати сад. А чи ростуть тепер сади на Топорцю, треба дізнатися в мешкан¬ців села.
Набея. Назву важко пояснити, але я не певний, що вона правильно записана в документі. В селі опитувані люди про таку назву не згадували. Але є назва «у Биях». Ні в українській, ні в сербохорватській мові зрозумілого пояснення цієї назви не можна знайти. Але в латинській мові є слово «viа» - дорога. Viae (віе)- дороги. Отже поле «в Дорогах» або «на Дорогах» могло бути. А звуки «б-в» в українській мові легко чергуються. Слово «Биї» виглядає мені своєрідним синтезом латинського «vіа» і українського «битий» (шлях), тобто затовчений. Саме таким мусив бути шлях зі Львова до Галича через Жабокруки.
між Дорогами. Назва типова, бо де нема місця поміж дорогами, що сходяться під гострим кутом.
під Вільшиною. Назва могла мати тимчасовий характер. Вільшина швидко росте на вологих місцях, але й швидко її люди вирубують для господарських потреб.
на Тернаві. Не думаю, що назва має відношення до терну. Адже його з полів люди вирубують. В сербохорватській мові слово «тарні» пов'язане з перевезенням великих вантажів («тарні конь» - ваговоз, «тарнічар» - візник важкого воза). Отже, назва Тарнава може асоціюватися з торговим шляхом, який міг тут проходити ще тисячу років тому. Як виглядає, в цьому місці проходила прадавня дорога з Бібрки до Стрілич.
на Ланках. Лан (ланок) це не тільки поле, але ще й міра площі. В Речі Посполитій вживалися різні лани: франконські, хелмінські та інші. В Галичині лан переважно асоціювався з давнішою мірою, яка називалася дворищем. У ХVІІ-ХVІІІ ст лан займав 30 моргів (або біля 16 га). В сусідньому Перемишлянському районі біля міста Бібрка є села Лани та Малі Ланки. Ці села постали на землях, які колись належали до Бібрки.
на Журавенцю. В сербохорватській мові подібного слова нема. Є тільки «жерав»- журавель. Журавлі селяться на болотах. Отже, поле в давні часи могло бути заболоченим. Таке пояснення не відкидає іншого можливого варіанту назви. Вона може походити від червоної ягоди журавлини, яка росте на болотах і має лікувальні властивості (по-російськи «клюква»). Допускаю, що можемо мати справу з назвою «на Жиравенцю», яка невірно написана. Назва «жиравенець» могла би бути пра¬вильною тільки у випадку, якби місцевість була поросла дубовим або буковим лісом, в якому давні мешканці могли відгодовувати свиней. Тому треба оглянути місцевість: чи це багниста рівнина, чи все таки має нахил і могла колись бути лісом.
під Дібровою. Діброва - це дубовий ліс. Дубові ліси добре ростуть на мочаруватих ґрунтах. В давні часи діброви мали життєво важливе значення для мешканців краю, бо в них восени відгодовували жолудями свиней. Виглядає, що це тривало аж до скасування панщини. Адже ще в 1815 році пан брав з людей податок «свинщина» за відгодівлю свиней. Місцеві мешканці кажуть, що в цьому місці теж побутує назва Кучерешка (так називався панський фільварок у XIX ст). Але сама назва «Куче¬решка» має пряме відношення до діброви і до білих хорватів. Адже в сербохорватській мові є слово «кочіна», що означає «свинарник». Враховуючи, що тут здавна ріс дубовий ліс, то логічно припустити, що в певному місці традиційно був колись і загін для свиней (куча) (хто ж буде їх щоденно гонити з села до лісу?). Зрештою, в галицькій говірці досі свиней закликають «куць, куць», що нагадує згадане вище слово «кочіна».
на Соколівській дорозі. Назва молода, бо саме містечко Соколівка постало у XVI ст.
під Хрестом. Хрести в полях могли грати роль межових знаків (стояли на границях земель сусідніх громад), або ж в зимову пору служили для орієнтації подорожніх, коли снігом задувало дороги. Тому могли стояти на роздоріжжях.
на Заячій долині. До звичайних зайців назва не має жодного відношення. Адже зайці не мають певного місця про¬живання. В сусідніх Трибоківцях була назва «на Заячинцях». Зайці бігають по всіх полях, а поля Заячинець та Заяча долина єдині на великій території Жидачівського району. Тому звер¬таюся до чеської мови. У ній слово «заятець» означає «бранець, військовополонений». То виглядає, що на полі чи на доли¬ні були оселені полонені. Згодом вони асимілювалися з місце¬вими людьми, а їхнє окреме поселення зникло. А назва поля залишилася. А ті «заятці» могли тут появитися ще в часи, коли була окрема держава білих хорватів (до 993 року). Місце розташоване не далі 0,5 км від сільських забудов. Варто пошукати в землі за рештками перепаленої глини (слідів від поселення).
на Гнилому потоку. Гнилий потік прозваний тому, що був мало протічним. Вода в ньому застоювалася і смерділа.
нива Поздовжна (від Репехова). Назва проста і поширена. Скільки ж то в селах є поздовжніх і поперечних нив. Такі назви швидко змінюються, бо може змінитися конфігурація поля.
в Керничках. Назва походить від того, що тут пробивалися на світ підземні води і витікали джерельця, до яких приходили люди по воду.
за Лугом. Лугом називалася мокра долина, яка часто заливалася водою.
під млином Любешківським. Виглядає, що назва могла триматися до тих пір, коли на межі двох громад існував млин.
за Дудичем. Назва походить від прізвища людини, яке поширене в цих околицях. Але саме прізвище має професійне походження. Дудою (дудичем) прозивали військового сигнальника, який звуками військової труби подавав сигнали для війська. В літописах записана приказка Івана Виговського, який збираючись підняти повстання проти Речі Посполитої у 1660-х роках, говорив: «А я продам Бар і Руду та заграю ляхам в дуду». При цьому мав на увазі містечко Руда (тепер село) біля Гніздичева Жидачівського району. Там мав свій замок. Місто Бар знаходиться у Вінницькій області.
сіножать під Буком. Назва може мати двояке пояснення. Або походить від старого бука, який міг біля неї рости, або ж походить від латинського слова "bucetum" (читається "буцетум"), що означає "пасовисько". Латинський термін "буколіки" (пастуші, сільські звичаї, пісні) став інтернаціональним. Якщо б ця назва існувала до цього часу, то можна вважати, що вона має давність біля 2000 років, коли на наших землях мешкали латиномовні даки. Якщо ж вона зникла, то могла бути утворена від бука. Його зрізали - і назва забулася.
Грицьова гора. Про неї згадує Б.Шевчук. В багатьох місцевостяхбули подібні назви (Гриська, Грище, Груськи, Грушка). В основі їх лежить слово ігрище (Грище), зміст якого доніс до нас М.Коцюбинський у безсмертній повісті «Тіні забутих пред¬ків», в якій описав побут гуцулів. Ще XX ст гуцули справляли при мертвому веселі ігри, які звалися грушками. Це відгомін давніх похоронних звичаїв. Отже на Грицьовій горі (або поруч з нею) могло бути давнє цвинтарище, де наші предки спалювали своїх мерців. А щоб родина не умлівала з жалю, то молодь розважала її різними іграми.
Сільський голова І.С.Лалак оповів мені, що біля колишнього хутора Підлободисте є гора з невисихаючим озерцем на ній. Люди кажуть, що колись воно було бездонним і, якщо топилася в ньому якась худобина, то випливала десь далеко в іншому місці. Такий переказ наводить на роздуми. Якби справді озеро мало з'єднання з якоюсь рікою, то згідно фізичного закону спо¬лучених посудин, мало би мати однаковий з нею рівень води (тобто воно би пропало, стекло в ріку). Крім того, жодна тварина не протиснеться у вузенькі дірки в землі, якими протікають підземні води.
Отже цей переказ є відлунням дохристиянських вірувань з їхніми принесеннями жертв водній стихії. Один з таких ритуалів зберігся до цього часу. Це віночки з квіток, які опускають у воду дівчата на купальське свято. А відбувається воно в час, коли наливається житнє колосся і треба дощів та сонця. А жертву сонцю уособлюють вогнища, які розпалювали хлопці біля води в купальські свята.
Тому в селі варто попрацювати етнографам та історикам, які ще зможуть знайти щось цікавого.
У «Географічному словнику» 1895 року записано, що сільські забудови знаходяться у південній частині сільських земель. Традиційно забудови мали би знаходитися ближче до середини. Таке розташування схиляє до думки, що сільські забудови протягом століть змінювали своє розташування. При цьому також могли змінюватися їхні назви.

Про походження назви Жабокруки

В останні десятиліття перед перейменуванням назва цього села писалася чомусь Жабокряки, хоча у всіх старих документах і в розмовній мові село називалося Жабокруки. У 1970-х роках невідомо з чиєї ініціативи Жабокруки були перейменовані на Квітневе. Совєтські чиновники придумали цю назву, нібито дбаючи про благозвучність назви села. Накинута назва Квітневе (як і однотипні совєтські назви Жовтневе, Першотравневе, Тру¬дове, Комсомольське і їм подібні) не несе жодного смислового навантаження. Ні до місяця квітня, ні до квітів село не має біль¬шого відношення, ніж інші українські села. В цій назві хтось з галицьких совєтських блюдолизів захотів увічнити місяць кві¬тень виключно як місяць народження більшовицького вождя В.Леніна (22 квітня). Тому можу стверджувати, що село таким чином було приречене носити на собі тавро більшовизму, який вже давно себе дискредитував, і (вірю в це!) ніколи не мав своїх ревних прихильників у Жабокруках. Не знаю, чи тоді хтось проти перейменування протестував. Чи хоч одну людину зЖабокрук питали, чи хоче вона того перейменування?
Вважаю, що розумні люди в селі повинні поставити перед своєю владою і громадою питання про повернення селу історичної назви, як це роблять (і вже багато зробили) люди в інших місцевостях, назви яких покалічили совєтські уніфікатори. До речі, в Івано-Франківській області ніхто не наважився перейменовувати село Жабокруки, і його мешканці цієї назви не соромляться. Я чув, що в Жабокруках є прихильники нав'язаної комуністами назви. Варто їм пригадати одну народну мудрість: свою матір діти люблять не за те, що вона красива, молода і багата, а зате, що вона рідна, своя. А Т.Шевченко попереджав, що:
«хто матір забуває,
того Бог карає,
того люди цураються,
в хату не пускають».
І хочеться пригадати, що мешканці села у 1950-і роки дихали іншим духом, ніж теперішня молодь. У1952 році директор Баківської школи Юрківський (виходець зі Східної України) якось за столом проговорився: «Жабокруки треба обгородити колю¬чим дротом і написати «Самостійна Україна». Про це згадав
Богдан Шевців, який тоді був учнем цієї школи і мешкав у Жабо¬круках. (Саме він перший дещо написав про тогочасні Жабокру¬ки у книжечці «Повість-сповідь сина політв'язня» (Львів, 2008).
То не гоже мешканцям села цуратися його історичної назви, якщо вона не подобається якимось недоукам. Адже не цура¬ється людина свого імені, свого прізвища, хоча є одиниці, які подають в державні установи заяви з проханням змінити їм прізвище, бо їхнє їм не подобається.
Дійсність показує, як нелегко відновлювати історичну справедливість в умовах посткомуністичної України. В липні 2009 року телебачення повідомило, що Верховна Рада нарешті погодилася на повернення селу Івана Франка первісної назви Нагуєвичі. А громада референдум з цього приводу провела ще 19 років тому. 19 років люди терпляче чекали справед¬ливості з Києва. І дочекалися!
Колись я вважав, що назва села Жабокруки утворена від заболоченої місцевості, в якій водилося чимало жаб і їхніх природних ворогів - журавлів. Ця думка була підсилена і тим фактом, що в документах XVIII ст була згадка про луку Жура- венець в селі. А всім відомо, що журавлі гніздяться на болотах, а де є болота, то мусять бути й жаби. Але ця моя думка, вислов¬лена в газетній статті про історію села у 1990-х роках, була трохи «незрілою». Хоча думку про те, що Жабокруки - це «міс¬це, де крукали жаби», підтримує і відомий дослідник похо¬дження назв галицьких сіл М.Л.Худаш. При цьому зазначає, що в сучасній українській мові слова крукати нема, але є слово «крук» [41, с.82]. Жаби з круками нічого спільного не мають, бо круки на них не полюють.
«Незрілість» своєї думки мотивую тим, що на Львівщині є маса заболочених місць, де традиційно водяться і розмно¬жуються жаби, але нема ні полів, ні долин, ні боліт з назвою Жабокруки. Отже, назва села походить не від того, що тут «жаби крукали».
Як можливий варіант припускаю, що історична назва Жабокруки могла виникнути від заболоченої місцевості. У сербохорватській мові слово «жабокрек» означає «водяний мох, нитчатка». В галицькій говірці є відповідне слово «жибрина». Чи не могли тут колись стояти води?... Поруч села справ¬ді є долина, з якої витікає струмок, що несе свої води до Кнісела. Проте такий варіант малоймовірний.
Маю підозріння, що назва села Жабокруки не є первинною (первісної назви можемо не знати). Для того беру під розгляд назву сусіднього села Трибоківці. Примітивне народне пояс¬нення про «дороги на три боки» до уваги не беру. Пояснення вченого М.Л.Худаша, який виводить назву цього села від імені Трібух, яке, на його думку, виникло як скорочений варіант давнішого слов'янського імені (Требемир, Требеслав, Требовіт) [40, с.350], теж не вважаю задовільним.
Якщо кинути погляд у глибші часи, до початку нашої ери, то зринає на поверхню латинське слово «triba» - рід. Від нього пішла система поділу на три частини. Таким чином виникло слово «tribacca, tribacia» - «сережка з підвіскою з трьох кульок». А якщо Баківці, Трибоківці та Жабокруки і складали вже в перші століття нашої ери ту сережку з трьох кульок?.. їхнє розташу¬вання на місцевості таки нагадує сережку, якщо дивитися з південної сторони. Латинський присмак вчувається не тільки в назві Трибоківці, але і в назві Баківці. У своєму дослідженні про історію Баковець, яке опубліковане 1996 року, я висловив обережне припущення, що назва села може бути пов'язана з давньоруським містом Бакота над Дністром. У період кня¬зівських міжусобиць та війну ХІ-ХІІ ст ворогуючі сторони нерідко переселяли на свої землі захоплених у противника людей. Якщо були захоплені жителі Бакоти, то їх поселення могло на¬зиватися "бакотці". З часом ця назва могла перетворитися в "баковці", а потім і в "баківці". У "Літописі руському" є описано про князівську міжусобицю з облогою міста Бакоти у 1241 та 1252 роках.
Польські історики М.Бапінський таТ.Ліпінський у праці «Ста¬родавня Польща» (польською мовою), (т.ІІ. -Варшава, 1885, стор.673) писали, що «до Львівської архиєпархії належали єпис¬копства: Перемишльське, Луцьке,.. і Цецорське на Волощині, пізніше Баковське зване». Галицький краєзнавець XIX ст А.Шнайдер зазначив, що в українській мові мешканців Баковець є незрозумілі для жителів інших місцевостей слова, що стосу¬ються назв хатніх знарядь, тварин та знарядь праці. Він вважав, що вони, мабуть, запозичені з волоської мови. Ця думка не су¬перечить моєму припущенню, бо літописна Бакота знаходилася на українсько-молдавському пограниччі (Волощиною колись називалися території частини сучасних Молдови та Румунії).
Не виключаю і того, що крім «переселенської» версії може бути плідною самобутня версія виникнення назви цього села. Назва Баківці може походить від румунського "Ьаса", що означає "ягода". Тут, на багниськах, могли бути ягідники журавлини. Але самобутня версія про походження назви села від журавлини (по-російськи клюкви) мала би пов'язувати виникнення села з даками, які жили тут у перших століттях нашої ери. Тому припус¬каю, що й Жабокруки могли мати ще якусь іншу, латиномовну назву.
Але тільки археологи можуть підтвердити таке сміливе припущення, якщо знайдуть відповідні знахідки на цих землях. В цьому випадку села сформувалися ще в перші століття нашої ери.
Тепер продовжую розвивати «латинський» варіант похо¬дження назви Жабокрук. В римській історії згадується плем'я трибоки (Triboces, Triboci), яке жило в районі теперішнього міста Страсбург. Страсбург - у Франції. А хто не знає, що фран¬цузи люблять ласувати задніми ніжками ставкових жаб? Якщо припустити, що люди з цього племені (наприклад, як гарнізон римського війська) опинилися на наших землях і тут залишилися, то їхня любов до жаб'ячих ніжок могла призвести до насмішкуватого прізвиська, яке отримали від сусідів-слов'ян. Це прізвисько могло звучати як «жабокраки». Адже слово «крак» у сербохорватській мові означає «коліно; нога у рака (чи інших членистоногих); сторона якоїсь фігури». Навіть в Українській мові є слово «крок»- віддаль, на яку сягне нога.
«Та чи це можливо?» - сплесне руками читач. А чому би й ні. Весь світ визнає, що предки басків, які живуть в Іспанії, прий¬шли з Грузії, і їхня мова зберігає подібність до грузинської мови. Подібними є й звичаї. Ніяк вони не можуть асимілюватися з іспанцями.
Звичайно, що ті люди, які жили в Жабокруках, самі так свого поселення не прозвали. Їх так прозвали сусіди. На Жовківщині маємо село Боброїди. Прозвали мешканців так тому, що їли м'ясо бобрів, якого не їли інші люди. А тих бобрів у Галичині вже кілька століть нема. За професійним принципом прозвали сусіднє з Жабокруками поселення мисливців за сернами Серниками (зросійщені партійні чиновники у 1970-х роках змінили назву на Сірники, мабуть дбаючи про гонор серниківських лю¬дей, щоб не вважали себе нащадками тих, які серуть). За таким же принципом утворена назва сіл Бортники, Рибники та інші. Деякі професійні назви сіл спеціально не називаю, бо вони пояс¬нюються з сербохорватської мови (щоб не ускладнювати книжку).
І щоб мої припущення були зрозуміліші для читача, нага¬даю, що в І-ІІ ст нашої ери в нашому краї жили даки. Ці люди жили на північ від ріки Дунай і були чи то латиномовними, чи то були тісно зв'язаними з Римською імперією. Нам точно неві¬домі східні кордони Римської імперії, але в І-ІІ ст вони проходили у Галичині. І серед сучасних назв Жидачівщини є багато латино- мовних. Для цього варто буде читачеві познайомитися з книж¬кою «Історична топоніміка Жидачівського району від часів Ісуса Христа до XXI ст», яку готую до друку. Забігаючи наперед, можу сказати що не менше третини назв району пояснюються з сер¬бохорватської мови. У II столітті сюди з півночі України (з Волині) стали переходити племена протослов'ян, яких витискали гер¬манські племена готи, які зайшли на українські землі з території Північної Польщі. Ці протослов'яни мирно вимішалися з даками і через якийсь час на наших землях в результаті їхнього симбіозу (і можливо вкраплень інших народів) виникло плем'я хорватів. Походження назви хорвати вчені часто пов'язують зі словом Карпати або з племенем карпів, про яке згадують джерела Рим¬ської імперії. В час розпаду цієї імперії частина хорватів пішла на захід і там завершувала своє етнічне формування на Балканському півострові, а інша (яку згодом назвали білими хорва¬тами) - залишилася в Галичині. З тих білих хорватів з плином століть сформувалися гарні люди, які тепер називають себе українцями.
А щоб читач не сумнівався, що так може бути, наводжу ще кілька прикладів. Сучасні болгари нібито не мають нічого спіль¬ного з казанськими татарами. Але їхня спільна батьківщина у VIII-IX ст називалася Волзька Болгарія (тепер це територія Татарської АРСР в Росії). Частина тюрків звідти перейшла через наші землі на Балкани і, вимішавшись з слов'янами, стала болгарами. Ті, що залишилися, прийняли іслам і стали татарами. Сучасні угорці мало що мають спільного у мові з фінами, але мають спільну прабатьківщину біля Уралу в Росії.
Тому версія про трибоків у Галичині на цьому фоні не вигля¬датиме надто фантастично. Київська імперія теж завзято вимішувала племена, творячи єдину націю. Мешканців нашого Галича переселили за Москву і там досі є місто Галич. А звідси до Москви не далі, ніж до Франції. Мешканці Курська живуть на Львівщині (с.Куряни), мешканці літописного Дебрянська (тепер м.Брянськ в Росії) живуть у кількох селах з назвою Добряни на Львівщині (зваж, читачу, що більше ніде в Україні не має такої «звиклої» для пояснення назви як Добряни).
Автори «Адміністративного довідника», виданого львів¬ською державною адміністрацією кілька років тому, датують заснування села Жабокруки аж 1600 роком. Чиновники опи¬раються на дані, які подали їм на їхню ж вимогу сільські ради. А реально це село може бути на півтори тисячі років старшим. Докази треба шукати в землі, переглядаючи уважно кожну грудочку. Адже вона приймала в себе всіх, хто тут жив, працю¬вав, воював. Приймала з їхніми речами, зброєю, - і щось з того лежить у ній. Треба уважно її вивчати.
Соціально-економічний розвиток села
Про розвиток поселення в часи Київської Русі ми, напевно, вже ніколи не дізнаємося. Монголо-татарське нашестя та пізніші події знищили історичні документи за ті часи. Але... Крихти надії Ще жевріють. На засіданні польського товариства "Przyjaciol nauk" 9 лютого 1885 року якийсь доповідач Бентковський заявив, що в якійсь бібліотеці біля Пекіну мають знаходитися в Доброму стані руські літописи з XIV ст, забрані туди монголами.
[51,4.21-22/1885]. Може, колись хтось з українських дослідників добереться до них і вони, на щастя, виявляться про наші землі...
На жаль, письмові згадки про село походять з пізніх часів, бо 1440 року згорів львівський архів, де були відкладені документи з княжих часів. Рештки старовинних документів були вивезені до Кракова і там їх сліди загубилися. Відомо, що поляки в Кракові спалювали княжі «руські» документи у XVI ст, коли не мали місця для зберігання цього "мотлоху". Частина галицько-волинського архіву була знищена у королівському замку Вавелі протягом 1548-73 років Яном Замойським. Старі папери були спалені, бо не було де складати нові папери [26, с.4]. Отже свідомо, чи несвідомо спалювалася наша історія. (Пишу про це, бо ще не перевелися людці, що люблять спалювати старі речі чи записи. Недавно зіткнувся з фактом, як у селі Закомар'я Буського району місцеві мешканці, відкриваючи через багато років зачинену більшовиками церкву, винесли з неї і спалили величезний архів о.Танячкевича, свого пароха і зна¬ного громадського діяча Галичини XIX ст. Спалили, бо не вміли того читати, і не розуміли, що ці папери можуть бути комусь потрібні). Знищили більше як через 90 років після смерті пароха. Дійсно, треба повторювати євангельське «Боже, прости їм, бо не розуміють, що чинять»).
Отже збережені документи повідомляють, що 9 вересня 1374 року у Львові князь Володислав Опольський надав Жабокруки якомусь Бенькові (Бенедиктові) з Кухар, при умові, що той з своєю родиною оселиться "на Русі". Це був час, коли польська шляхта тільки почала проникати в Галичину, яка в процесі довголітньої боротьби втратила незалежність. Бенько (Бенедикт) від того далі став називатися Беньком з Жабокрук [46, с.89].
У 1386 році польський король Ягайло підтвердив надання Жабокрук Миколі Бенькові (Бенедиктові). Цей Бенько з Жабо¬крук був, напевно, людиною не бідною, бо в 1402 році своє се¬ло Зарудці біля Львова віддав львівському монастиреві домініканців. А може, як вояк, мав багато гріхів на своїй совісті, і хотів, щоб монахи їх відмолювали.
Відомо, що в 1465 році Юрша Чебровський де Жабокруки допоміг (дозволив?) на своєму ставі в Жабокруках збудувати млин Янкові Бялому за 18 гривень (біля 27 зол) [42, т.15, док.215]. В лютому 1466 року шляхтич Михайло з Стрілич позивав до львівського суду шляхтича Миколу Внучка, державцю Бібрки, та шляхтича Юршу з Жабокрук, які йому погрожували [42, т. 15, док.282].
У 1469 році брати Чебровські показували королівським комісарам-люстраторам боргові зобов'язання короля на суму 330 гривен і 100 золотих на одних тільки Жабокруках та на суму 1200 гривен, зроблених на Жабокруках і ще трьох сусідніх селах. Цими зобов'язаннями вони підтверджували своє воло¬діння селом. Потрібно відзначити, що така грошова одиниця як гривня колись вживалася і в польській державі і становила 48 грошей, а один золотий мав 30 грошей.
В тому ж 1469 році король Казимир Ягеллончик (син Ягайла) віддав Жабокруки панам Браніцьким. Тобто давав тим, у кого позичав гроші для своїх справ.
XV ст можна назвати сумним часом для Львівщини. Львівський історик Д.Зубрицький у своїх дослідженнях зазначив, що татари чинили напади на галицькі землі 1416,1438,1452, 1453, 1457, 1473, 1476, 1479, 1482, 1491, 1496-98 років [35, с.83]. Зрозуміло, що частину селян та їх худобу забирали в по¬лон, частина розбігалася в глухі місця, щоб вижити. Тому влас¬ники маєтків думали, якби втримати або де дістати селян, щоб не занепадало господарство. В львівських судових справах збе¬рігся позов шляхтича Павла Клюса з Коросна до Петра Чебровського з Жабокрук, який чи то захопив, чи то виманив з села селянина Яцька з майном на 20 гривень і насильно його утри¬мував. Кпюс вимагав через суд повернення селянина [42, т. 14, Док.3653]. Виглядає, що шляхта свої маєтки захищала силою і в краю панувало право сильнішого.
Мабуть, 1473 року татари попалили і околиці Жабокрук. Виглядає, що цей напад міг бути в кінці 1472 року, бо в січні 1473 року Іван Чебровський отримав компенсацію з королів¬ської скарбниці за попалені Жабокруки та Любшу, пані Внучкова за попалені Серники, пан Кунча за бібрецькі лани (думаю, що село Лани) [42, т. 15, док. 1146-1172]. Компенсацію отримували, бо це були королівські маєтки, за володіння якими вони платили до скарбниці орендну плату.
У вересні 1490 року мешканці Жабокрук вперше побачили живих німецьких рицарів, які разом з польскими рицарями та ополченцями (шляхтою) Руського воєводства та інших земель йшли і їхали з Бібрки до Рогатина на придушення селянського повстання під проводом Мухи. Рицарі вже мали вогнепальну зброю [29, с.94]. Під Рогатином на території села Підгороддя повстанці були розбиті і рятувалися втечею.
А в 1506 році селом вже розпоряджався Рафаель з Сеняви. Сенява - це теперішнє сільце Сенів, що біля Соколівки. Власне, Соколівка, як новозасноване місто, спочатку мала назву Сенява.
Після якогось знищення село Жабокруки 1506 року було звільнене на 10 років від сплати податків до королівської скарбниці. Можна припустити, що воно потерпіло знищення підчас сильного нападу орди весною 1498 року на Галичину або ж в 1500 та 1501 році від нападів турків.
Недовго село користало з наданої пільги, бо вже у 1509 році ціла околиця була спустошена нападом волоського воєво¬ди Богдана, який разом з турками і татарами був дійшов аж під Львів. Штурмувати місто він не мав сили, але при поверненні безжально грабував костьоли і церкви та нищив все по дорозі. У відповідь польська армія наступного року спустошила Воло¬щину аж до Сучави і за умовами кам'янецького миру 1510 року воєвода Богдан мав звільнити забраних з Галичини полонених. Чи не тоді й привели полонених волохів у Баківці та інші спустошені села?..
У 1514 році під Львовом був зі своїм військом молдавський воєвода Богдан. У 1514 та 1524 роках львівські передмістя палили татари. Вони пустошили Галичину в 1548, 1575, 1576 та 1589 роках [35, с.90]. Зрозуміло, що не минули Жабокрук.
Податковий реєстр 1515 року зафіксував, що Жабокруки були у володінні якогось Мсцішка і були "повністю татарами спалені та обезлюднені". В Трибоківцях оброблявся лан землі, в Репехові - 3 лани [48, с. 156]. Можливо, що в ті часи змінилися розташування забудов. Нові мешканці не хотіли селитися на попелищах. Зрештою, лан оброблюваної землі - це всього біля 16 га, або 32 сучасні футбольні поля разом взяті.
Галицький краєзнавець Яків Миколаєвич писав, що 1516 року татари забрали з Галичини в полон біля 50 тисяч людей [38, с.84].
Відомо, що у 1521 році король постановив, що села Жабокруки, Репехів і Любша (сучасна Любешка Перемишлянського району) залишаються довічно у володінні Яна Чебровського. Після цього Чебровські ще довго господарювали в селі. Податковий реєстр 1578 року подає, що селом розпоряджалися Лука та Ян Чебровські. Жабокруки мали тоді 6 ланів угідь, був тут священик і, очевидно, церква [48, с.66].
Відомо, що 1618 року татари здобули Бібрку, вбили 400 осіб і 53 осіб забрали в полон [44, с.88]. Зрозуміло, що й Жабо¬круки тоді потерпіли. Зрештою, того року буджацький хан Кантемир чотири рази приводив своє військо в Галичину. Буджацьке ханство займало територію на півдні теперішньої Молдови та Одеської області. Колишніх татар тепер називають гагаузами. Деякі болгарські історики називають гагаузів «ста¬рими болгарами», тобто вважають їх за слов'ян, які сприйняли татарську мову, але залишилися християнами.
Польський історик М.Горн підрахував, що за період 1605- 33 років татари зробили 13 нападів на Галичину і вивели звідси в Крим 93 тисячі осіб. Найбільші втрати понесла Львівська земля [44, с.91 ].
У 1626 році нападом татарської орди село знову було знищене наполовину, місто Стріличі було спустошене повністю [44, с.186]. Того року в околицях Бібрки з 46 сіл було спустошені 34. Це зробив турецький султан Мехмед III та 15-20-тисячне татарське військо. Татарський напад на ці околиці повторився У1629 році. У сусідніх Трибоківцях тоді орда знищила 18 хат із 40, в Ланах перед Бібркою - з 30 хат - 8 [44, с.52]. З цих цифр видно, що наші села були не такі вже й малі.
Зрештою, потреба відновлення панами у селах знищеного господарства приводила до посилання утисків селян, а ті, бажаючи кращого і безпечнішого життя, часто втікали у міста.
Зокрема, тільки невелике місто Стріличі у 1600-48 роках прийняло 30 родин втікачів, містечко Соколівка (Сенявка)- 47 родин [45, с.44]. Не знаю, чи втікали туди також люди з Жабокрук.
Часті знищення Жабокрук і сусідніх сіл були зумовлені й тим, що вони знаходилися на давньому торговому шляху, який вів зі Львова до Галича через міста Бібрка, Стріличі та Рогатин. Цим шляхом возили сіль, гнали з Поділля та Волощини стада волів на продаж до Львова. Вздовж шляху поставали численні митниці та корчми (одна з таких корчм стояла на границі між Жабокруками та Серниками). В Бібрці щорічно у XVI ст відбувалися по 2 ярмарки, які тривали по кілька днів.
В час українсько-польської війни 1648 року Жабокруками володіла Анна Казановська. Орда, прямуючи на Львів восени 1648 року, спустошила село і церкву в ньому і, як присягав селянин Яремко Кушнір, у 1649 році тут не змогли зібрати податку більше 4 зол 23 грошей [31, т.5, с.ХХІІ].
Галицький історик А. Петрушевич ще у XIX ст в одній з церковних книг знайшов запис, що 1650 року настав великий голод. Люди дерли з липи кору, мішали її з половою, мололи і з того хліб їли. Жінки ловили бродячих собак, а були випадки, що їли тіла своїх померлих дітей. Також була моровиця (епідемія).
Зима 1651 року була дуже прикра. Вовки навіть заходили в місто Жовква і великі шкоди чинили [43, с.83]. Мабуть, не краще було і під Львовом. Того року в краю тривала велика епідемія. Міщани намагалися рятуватися і втікали в ліси, щоб менше стикатися з людьми. В краю тривав голод.
В 1659 році чинило грабежі в Галичині розпущене після походів польське військо, яке не отримало обіцяної платні. Львів дав 132000 зол викупу (то вже був 10-ий викуп Львова від вій¬ська). Невідомо, якою була доля сіл навколо Львова.
Влітку 1662 року на Львівщині знову панувала моровиця [43, с.98]. Край був знищений безперервними війнами, які тривали з 1648 року.
Страшний був у краю 1668 рік. У квітні-травні щоночі стояли морози, а в червні-серпні землю поливали дощі. Тяжко жилося нашим предкам, але не втікали ні до Італії, ні до Португалії.
Відомо, що в 1670 році вишенський шляхетський сеймик виніс ухвалу, щоб вислати ревізію в село Жабокруки, яке перебувало у власності пана Тишковського. Воно було "ушкоджене раптово повінню і іншими випадками" і тому ревізори повинні були вияснити питання про зменшення податків з села.
У 1672 році в Галичину знову вдерлися степовики. Львів викупився від турецької облоги 80 тисячами талерів. Чверть цієї суми міщани зібрали, а на решту віддали заможних залож¬ників, яких турки відвезли у Кам'янець-Подільський. Якою була доля Жабокрук того року, можна лише здогадуватися.
1676 року польський король Ян III воював з турками під Журавном і маси війська вешталися по Галичині. А наступного року, 25 серпня 1677 року, турецьке військо появилося під Льво¬вом. Очевидно, що знову жабокруцькі хати пішли з димом.
У 1684 році в цих околицях панував пострах, бо на Тернопільщині ґрасувало татарське військо (слово «ordu» в перекладі з тюркських мов означає військо).
В 1687 році в львівські судові книги було внесено селянами масу скарг про неможливість сплати податків. «Я, (ім'я) присягаю пану Богу в Трійці святій єдиному, що в згаданому селі (назва), ясновельможного їх мості п.воєводи руського, гетьмана великого коронного дідичного, в понеділок по святі св. Малгожати минулому, град з Божого допусту збіжжя різного насіння на селянських полях внівець знищив і збив так сильно, що внаслідок того належного державі податку село не зможе до скарбу дати». Такі заяви їздили до Львова складати Іван Бей з Жабо¬крук, Михайло Шпак з Серник, Михайло Стасів з П'ятничан, Онуфрій Кушнір з Трибоківців, Іван Янтух з Репехова [1, с. 1858- 1860]. Тоді гради били всю Львівщину, бо скарги були подані з різних місцевостей Золочівського, Миколаївського, Кам'янко- Бузького теперішніх районів.
В 1688 році вже в околицях Львова бродили татари. Ніхто не давав їм відсічі, бо не було війська [43, с. 125]. Останній похід татар під Львів був 1695 року.
В книгах львівського суду зберігся акт поділу Жабокрук з 1711 року між двома братами Смажевським-Францішком Свірським та Петром Бобровським (думаю, що в документі допу¬щена була помилка і треба було написати не Бобровським, а Бібрецьким). Здається, що один з них був паном в Свіржі, другий - в місті Бібрці. Селяни були поділені порівно по кількості і май¬ну Всього в селі було 35 господарів та 6 комірників. За кількістю землі господарства поділялися на 14 дворищних, 4 "потрійних" (вважаю, що це було дві третини дворища), 12 півдворищних, 5 чвертьдворищних. Як випливає з більшості документів, дворище ототожнювалося за площею з ланом. В селі зустрі¬чалися прізвища Микитин, Лопа (Лаба?), Хорт, Микула, Безкоровайний, Запарений, Лаб'як, Марковський, Бей, Лупиніс, Дудич, Климак, Гупало, Дейнека, Бурак та інші. В селі також була корчма, що давала 120 зол прибутку в рік.
У 1763 році в Жабокруках мешкали 185 греко-католиків та 25 римо-католиків. У сусідніх селах відповідно: в Любешці 80 та 10, Серниках 232 та 32, Баківцях 328 та 43, Репехові 212 та 8, Соколівці 281 та 280 [37, с.23]. Частка польського населення в регіоні була досить значна. Переважно поляки жили при панських дворах, виконуючи обов'язки двірської служби.
У 1765 році в селі мешкали 173 українці (серед них 51 дитина дошкільного віку) [37, с. 19]. Тобто дошкільнята становили 29% мешканців. Для теперішніх мешканців ця цифра «поза межею можливого».
У 1779 році в селі ще земля поділялися на дворища. Виглядає, що дворища називалися за прізвищами давніх власників. На одному дворищі проживали від 2 до 4 родин. Було тих дворищ 18. Частини з деяких дворищ (не загосподарені) передавалися панським двором в оренду. Подаю назви дворищ разом з мешканцями, які на них жили. Возніцьке - Нечипер Ясько, частка до найму; Литвинське - Мазурек Войтко, Чайка Микола, Чайка Федь; Піхурове - Чайка Лесько, Лопа Юрко, Чабаранко Стефан; Мошкове - Подвірний Іван, Качала Марцін; Гуринове - Гурина Антониха; Берищине - Андріїв Хома, Пет¬русів Василь, Горин Стах; Довгого - пусте, двір сіє; Буракове - Клепач Матвій, Береза Микола, Гурин Данило; Чабаранкове - Чабаренко Стефан, Марковський Юрко, Марковський Іван; Фецкове - Пікулин Іван, Пікула Григорій, частина до найму; Багринове - Багрій Іван, Дудич Іван; Офіцерське - Матвіїв Іван,
Марковський Іван, частка до оренди, частка до найму; Фас¬тове - Янишин Олекса, Мазурек Михайло, Хвост Данило; Бабякове - Комар Іван, Андріїшин Лесь, Левик Василь, Петрусів Сте¬фан; Лоточине - Петрусів Василь, Олексин Іван, Стецьків Сте¬фан, Якубовський Юзько; в Головцях - Борчин Іван, Стецьків Микола, Дереш Федь; Мілятине - Береза Василь, Береза Роман, Стецьків Іван, Стецьків Микола; при млині - Мельник Іван, Йосипів Григорій.
А ще в селі проживали городники: Дудич Яків, Янишин Олек¬са, Подвірна Петрика, Багрійка вдова, ШвецьТадеуш.
Було кілька пустих городів: по Козаку, по Кисілю, по Ступаку. Городи «в Упаковці» та «Шевців» перебували в толоці.
Разом на панщину виходили 71 батько та син. В селі була осіла 41 четвертина землі, пустих 29 і 5 пустих городів. Ті землі люди обробляли 50 волами та 37 кіньми. Серед мешканців Жабокрук було 9 ткачів, які платили по 3 зол верстатового податку, 2 мельники. Іван Стецьків був гуменним в дворі, Іван Дудич - «кликуном», тобто отаманом (кликав людей на роботу до двору, ніби колгоспний бригадир в совєтські часи).
Пусті землі двір надавав людям в оренду за грошовий чинш, певну кількість днів панщини та кури. Цього року дісталося з найму цих полів 128 зол 26 гр чиншу, 128 днів роботи та 128 курей. Кожна родина відробляла в рік по 12 шарваркових днів при ремонті доріг та гребель.
В селі було розвинуте бджільництво. Пан порахував, що отримає восени 10 пнів бджоляної десятини та з 50 пнів отримає «очкове», тобто разом селяни мали 100 вуликів бджіл. Вулики називалися пнями, бо були зроблені з цілої колоди, видовбаної всередині і зверху накритої сніпком. Соти бджоли робили самі, тратячи на це масу часу. Мед вибирали раз восени. Пень, наповнений медовими сотами, вартував 6 зол, очкове платили по 12 гр.
Пан тоді брав за випас свиней «свинщину» з 34 старих та 18 молодих свиней (по 12 та по 6 гр). Той випас (жирування) робили в дубових або букових лісах.
Загальний дохід з села становив 1760 зол (693 зол вартість праці, 563 зол - вартість чиншів та данин та 500 зол з корчми).
Тобто пияцтво селян давало панові майже 28,4% доходів [4, с. 11 -13]. Цікаво, скільки ж зараз отримує наша держава від пияцтва українського народу? Напевно, більшу частку. Але ж колись споювала народ чужа держава, тепер він впивається у своїй.
У 1789 році в селі проживали 42 господарі. Переважно це були ґрунтові, які робили щорічно по 52 дні панщини давали по 3 корці осипу вівса, пів каплуна, курку, 5 яєць, 1,5 мотка прядива на аршиновому мотовилі. Загородники теж робили по 52 дні пішої панщини, але не давали натуральних данин. Халупники робили по 13 днів у рік. Хто мав пасіки, давали десятину або платили з кожного вулика очкове по 6 гр. Була ще традиція давати свинщину, але в минулому.
Ось список тодішніх жабокруцьких господарів. Цифрами подаю кількість відроблюваної ними тяглої панщини. Якщо після цифри стоїть буква «п», то це означає піша панщина: 2.Стецьків Микола 52п, 3.Стецьків Іван 52,4.Береза Роман 52, 5.Береза Василь 52, б.Дереш Федь 52, 7.Береза Іван 52п, 9.пустка по Якубовому Йосифу(надвір), 10.Стецьків Стефан 52,11.0леси- шин Іван 52п, 12.Петрусів Василь 52, ІЗ.Стефанів Іван 52, 14.Левицький Василь 52, Іб.Левицький Іван 52, 17.парафіяльне господарство, 18.Фостик Данило 52,19.Мазур Михайло 52п, 20.Левик Олекса 52п, 22.Матвіїв Іван 52п, 23.Дудич Іван 52, 24.Багрій Процко 52, б/н.Цаборун Андрій 52п, 25.Пікула Григорій 52, ЗО.Пікула Іван 52,31 .Марковський Іван 52,32.Пікульний Михайло 52п, 34.Клепач Михайло 52п, 35.Гурин Данило 52, Зб.Гурин Стах 52п, 37.Андрейчин Хома 52, 38.Гурин Семен 52,39.Качалка Мартин 52,40.Подвірний Іван 52,41 .Чабаранко Стефан 52, 42.Лупа Юрко 52, 43.Чайка Лесько 52, 44.Міхайло Федько 52,45.Чайка Микола 52,46.Мазур Войтко 52, 47.Нечипорова вдова 52, 49.Мельник Іван 52п (мельник), 50.Мельник Григорій 52п (мельник), 52.Бурак Лавро 52; халупники- 21 .Швець Юрко 52п, 48.Бабяк Петро 52п; комірники- без номерів - Мельник Стефан, Мазур Войтко, Кучалан Мартин, Пікула Михайло, Багрій Іван, Петрусів Василь [5, с.2-10].
Прізвища, подаю так, як вони написані у документі. Разом двір з громади отримував у рік 1456 днів тяглої, 706 днів пішої панщини, 44 корці вівса, 19 каплунів, 38 курей, 114 яєць, 57 мотків прядива.
В селі був надлишок землі. У 25 господарів частина сіножатей позаростала лісом. Пустих та неосілих селянських земель було 236 моргів. А двірські землі становили тільки 129 моргів. 5,5 морга землі мали у Жабокруках четверо господарів з Баківців. 28 моргів займало громадське пасовисько [5, с. 11 - 12].
В листопаді 1815 року подав довідку про доходи новий власниксела Северин Калиновський, який набув його від Анни і Казимира Розвадовських. Ті недовго тут господарювали, бо купили село ще від когось.
В селі рахувалося 51 господарство (1 .Матушевський Ніко- дем, 2.Мельник Ілько, 3.Комар Федь, 4.Стеців Михайло, 5.Чайка Федь, 6.Чайка Матвій, 7.Чайка Яким, 8.Фостик Андрій, 9.Фаранчук Василь, 10.Подвірний Федь, 11 .Качальний Іван, 12.Процків Луць, 13.Комар Василь, 14.Сорин Семен, 15.АндрійчинХома, 16-Левик Юрко, 17.Баб'як Михайло, 18.Горин Олекса, 19.пустка, 20.сироти після Михайла, 21 .Накубай Іван, 22.Чайка Іван, 23.Марковський Василь, 24.ПікулаТимко, 25.Пікула Григорій, 26.Пікула Іван, 27.Чабаранко Андрій, 28.Багрій Іван-старший, 29.Фостяк Матвій, ЗО.Дудчиха вдова, 31 .Кореньовський Василь, 32.Швець Юрко, 33.Бідний Івась, 34.пустка на місці згорілої хати, 35.Фостик Танас, 36.Комар Яків, 37.Левик Іван, 38.Петрусів Процко, 39.Стецьків Іван, 40.Стефанів Іван, 41 .Стефанів Матвій, 42.Вольф Шмуль, 43.Лахман Перцін, 44.Дереш Іван, 45.Береза Ілько, 46.ЛичакФедь, 47.Стецьків Максим, 48.Стецьків Стефан, 49. Баб'як Федь, 50.Липовий Стефан, 51 .Багрій Іван- молодший). Ці господарства разом займали 48 четвертин і 8 городів. Люди мали 18 коней та 43 воли, 29 старих та 29 молодих свиней. В селі було 12 пасічників.
Пан порахував, що має від громади за рік 2028 днів тяглої панщини, 377 днів пішої, отримує 21 зр 51 кр чиншу, з пасік 14 зр 12 кр (від 112 пнів), 120 корців осипу вівса, 40 каплунів, 120 яєць, з оренди корчми та млина з одним каменем (що рідко коли молов) 150 зр. Ліс доходів не давав, бо був спустошений при частій зміні власників. Пусті землі, хоч не завжди наймалися всі, приносили 15 зр в рік. Разом дохід з села становив 559 зр 39 кр [3, с.2-3].
Для порівняння даю тодішні ціни: корець вівса 1 зр, каплун 15 кр, яйце 1/3 кр, день тяглої панщини 6 кр, пішої 4 кр. Господар, який мав четвертину землі, робив на рік 52 дні панщини, платив 7,5 кр чиншу, давав 3 корці вівса, каплуна, 3 яйця та 1,5 мотка прядива з панського волокна.
У 1820 році Жабокруки були власністю графа Северина Калиновського. Він мав тут двір, сад, ґуральню, корчму, ставок площею більше одного морга, млин біля нього. Капиновському належало 1019 моргів угідь, які були розкидані в 54 ділянках, а всього за селом було закріплено 1608 моргів в 428 ділянках. Тобто поміщику належали 63% сільських угідь. Крім того, до двору належав ліс Грицьова Гора або Під Буком площею 566 моргів. Саме село мало 54 номери, в т.ч. 44 селянські господарства, за кількістю землі серед них було 4, що мали до одного морга, 19 - від 8 до 10,11 - від 17 до 19 моргів. Найпоширенішими прізвищами в селі були Дейнека і Чайка (по 5 родин), Левик і Фостик (по 4), Баб'як і Пікула (по 3). Селяни були зовсім неграмотними, бо при складенні опису земель села в 1820 році серед 7 чоловік сільської верхівки не знайшлося жодного, хто вмів би поставити свій підпис - ставили одні хрестики в кружечках. На початку 1822 року все село разом з поміщиком скаржилося на надто високі норми земельного податку і проходило урядову земельну комісію про його зменшення.
До 1832 року населення Жабокрук становило 240 осіб одних тільки греко-католиків (могли ще проживати представники інших конфесій, бо в 1866 році тут було 11 римо-католиків).
Весною 1848 року в Галичині була скасована панщина. На пам'ять про цю подію при дорозі серед села, напроти церкви був встановлений хрест та біля нього посаджені 4 липи. Але коли більшовики завели у 1940-х роках нову, страшнішу колгоспну панщину, то ті хрести Свободи дуже їм муляли очі. І в кінці 1950-х років пройшла кампанія ліквідації подібного типу пам'яток. Тепер в селі є відновлений хрест Свободи, біля того місця, де стояв попередній. Лип вже нема, бо заважали при розширенні дороги.
У 1875 році село було найбільшим у парафії. Парох мав тут 446 душ (у Баківцях-Репехові - 371, в Любешці - 347, вТрибоківцях-303). А разом мав 1855 вірних [58, с. 17/1875].
Важким для громади виявився
1875 рік через погодні умови. В квітні
1876 року уряд на прохання громади мусив виділити якусь грошову допо¬могу на посів [56, 4.53/1876]. Селяни залазили в борги, деякі пропивали своє добро в корчмі. У 1879 році за борг 200 зр бібрський суд продав господарство Федька Федака, яке оцінювалося на 1050 зр. Допомоги селянам не було звідки чекати. У 1880 році сільська позикова каса мала всього капіталу 50 зр, а в 1890 році - тільки 566 зр. Це говорить про бідність села.
У1890 році в селі проживали 533 особи. З них 469 в громаді і 64 у панському фільварку. За релігійними переконаннями було 433 греко-католики, 51 римо-католик, 49 юдеїв. В самому селі нараховувалося 80 хат та 11 хат у фільварку. До фільварку належали 383 моргів угідь (296 ріллі, 66 сіножатей і городів, 21 пасовиськ), або 36 відсотків від всіх оброблюваних площ села. Громада мала 577 моргів ріллі, 59 моргів сіножатей і городів, 39 моргів пасовиськ. Пан Чайковський мав 528 моргів лісу, громада - 95 моргів [59, с.719]. Тобто разом сільські землі займали 1681 морг або 941 га. А тепер скільки землі відноситься до громади Жабокруки?
В кінці XIX ст громада користувалася печаткою, на якій зверху півколом красувався напис «Gromada Szabokruki». Всередині був зображений сніп, а над ним дві перехрещені коси [8, с.6]. В церковних документах XVIII ст трапляється написання Zabokruki.
У 1892 році баківський двір вирішив викорчувати в Жабокруках та Любешці 449 моргів лісу [17, с.97].
У 1908 році в селі були виразні народовські симпатії. Виглядає, що вони були реакцією на відверте москвофільство пароха. 18 лютого 1908 року був надісланий лист в матірне товариство «Просвіта». «Просимо всечесні пани, а жеби помістити в газеті нашого попика, най весь світ читає, якого ми маємо проводира отца Глібовицького. Коли стане на проповідь, то має говорити Боже слово, то він (..) називає Бога і нас, як ото коли пан Цегельський їхали до Трибоковець на віче, то було ся зібрало майже 300 людей і то ж вони кажуть, то видів. То у другий день в неділю цілу проповідь не говорив Божого слова, тільки кричав, що йшла череда свиней з рилами, а на пана Цегельського показував, що окружили як якого бурміща, а потім ще раз поправив, же там не йшли люди, а самі корови з рогами. Отож, всечесні, просимо вас помістити в «Свободі» і в «Ділі» нашого Глібовицького, як нас кацап запечений веде правовов дорогов. Аж жаль нам послухати, замість казати Боже слово, то він гне байки такі то за свині, то за корови, то за цапи, і так тримає люди від восьмої аж 3 години, же нарід маліє у Божім місці, а вечірні уночи, же мусить пильнувати свою челядь» [23, с.30].
Написане це повідомлення неграмотно, але можна здогадатися, що парох мучив людей довгими і незручними в за часом богослужіннями, шельмував людей, публічно обзивав їх, і тим ображав людське в людині, тобто власноручно руйнував те, що мав би будувати. Адже людина є досконалим витвором Божим і має від Бога здатність мислити. Парох приписав собі право мислити «правильно», забираючи це право від своїх вірних. Тобто політичні амбіції пароха взяли верх над його професійними обов'язками. Адже він шельмував своїх парафіян за їхню симпатію до Льонгина Цегельського (1875-1950), який стояв на українських державницьких позиціях і ще 1901 року видав книжку «Русь-Україна і Московщина-Росія», яка мала великий вплив на усвідомлення широких мас в Галичині. У 1907-08 роках редагував газети «Свобода» і «Діло», у 1910-18 роках був послом до австрійського парламенту, а згодом членом уряду ЗУНР.
Зрозуміло, що кацапам, яких перед війною щедро фінансував російський ур¬яд, Цегельський був більмом в оці. Може своїми діями і сло¬вами о.Глібовицький підштовхував людей до протестантизму і підготував ґрунт до духовного розколу в парафії. Адже люди не могли прогнати з парафії такого пароха, бо тим самим мали би підірвати довір'я до львівської консисторії. Консисторія теж не могла зайняти однозначної проукраїнської позиції, бо не могла допустити у церкві розколу. Адже священики-москвофіли (а їх було досить багато!) натякали про можливість організованого виходу з-під влади А.Шептицького.
Думаю, що це критичне повідомлення потрапило в газету. До речі, чув я, що послідовники о.Глібовицького в селі не переводяться. Сумно, якщо це справді так.
20 січня 1912 року в селі був заснований гурток товариства «Сільський господар». Подання до намісництва підписали Дмитро Чмир, Іван Андрійчик, Микола Чмир, Василь Левик, Михайло Холявка, Антін Холявка, Максим Подвірний, Іван Левик, Іван Баб'як та Михайло Чайка [6, с. 1 ]. До подання додавалися два бланки статутів, остемпльовані марками гербового збору по 30 кр.
Товариство ставило своїм завданням покращення сільського господарства через заснування кооперативних крамниць, громадських шпихлірів, впровадження мінеральних добрив, кращих пород худоби та сортів рослин. Хотіло підняти загальний рівень знань селян через читання лекцій на господарську тематику.
Відомо, що до 1913 року сільське населення сягнуло 590 осіб, в школі навчався 121 учень. Тобто діти шкільного віку становили 20% мешканців. Видно, що тоді тут гніздилося багато бузьків, які рясно носили в село немовлят. Маю надію, що якщо поліпшиться економічна та екологічна ситуація в Україні, бузьки знову візьмуться до своєї звиклої праці в Жабокруках (це жарт для дорослих!).
Події в селі у роки І світової війни мені невідомі. Не зміг я знайти відповідних документів з цього періоду. Та й хто би їх мав у той час писати? Очевидно, що бойові дії тут велися, бо ще досі у деяких місцях видно сліди окопів з тих часів (так оповідали люди І.Лалаку, а він оповів це мені). Після світової настали українсько-польська, а згодом і польсько-російська війни (1918-20 роки). І лише після літа 1920 року люди стали приходити повільно до мирного життя. Війни приносили пошесті (тиф, «іспанку» (різновид грипу), скарлатину). Війни виводили у світи людей з Жабокрук і клали їх на вічний спочинок у різних землях. Мабуть, ніхто вже не порахує понесені громадою людські та матеріальні жертви у 1914-20 роках.
ЗО вересня 1921 року польська влада провела в окупованій Галичині перепис населення. Українці на заклик своїх політичних партій бойкотували цей перепис, бо не вважали себе громадянами польської держави. Тому дані перепису могли бути сфальсифікованими, бо комісари писали так, як самі хотіли. В Жабокруках тоді було 689 мешканців (585 греко- католиків, 102 римо-католики, 2 юдеї). Але за національністю було 130 поляків та 559 українців [9, с.26]. Отже, частину українців насильно записали поляками.
За даними читальні 1931 року в селі мешкали 500 осіб (480 українців) [23, с.5]. А в звіті читальні з 1932 року записано, що в селі є 100 господарів-українців, 2 поляки та 1 жид [23, с.8]. У звіті за 1935 рік записано, що тут є 118 хат (102 українських, 15 польських, 1 жидівська) [23, с.10]. Ці дані різні, можуть бути суперечливі, але близькі до реального стану речей.
у 1930-х роках громада користувалася печаткою з написом «Urzad gminy Zabokruki», всередині якої були зображені граблі, коса ціп та серп [19, с.62].
у 1938 році в селі мешкали 160 українських родин [23, с.49].
Культурне життя села до 1939 року
Читальні товариства "Просвіта" були тими рушіями, які вели наше селянство по шляху національного відродження. Саме тут вони через газети та книги знайомилися з політичними ідеями, тут навчалися основ самоврядування. В читальнях фор¬мувалася політична та національна свідомість, руйнувалася заскорузлість селянського загумінкового мислення. Де вини¬кали і розвивалися читальні, там зникали бійки, пияцтво та інші антигромадські або й дикунські вчинки. Для селянської молоді були вікном у світ поїздки з аматорськими виставами в сусідні села, фестини та інші форми відпочинку, які гуртували молодь в народ.
9 лютого 1908 року 13 місцевих селян звернулися до редакції газети «Свобода» з листом-проханням допомогти їм заснувати в селі читальню.
«До всечесної «Свободи».
Звідомляємо, що в с.Жабокруках хочемо заложити чи¬тальню «Просвіти» і хочемо якнайскоріше, бо о.Глібовицький хоче запровадити Качковського, але ми не згоджуємося на то, бо в нас нема кацапів, тільки самі такі, що всі голені, же бородів не мають. Отже най собі шукає далі кацапів, а в нас єст Україна. Отже просимо нам прислати, як ся застосувати і чи треба яку складку вислати до Просвіти і в який спосіб зачатися до діла. А тепер ми вже маємо добровольних до читальні членів і буде їх ще більше, єсли Бог позволить. А то ті вписані вже суть: 1.Михайло Баб'як, 2.Іван Андрійчик, 3.Ілько Левик, 4.Василь Левик, 5.Андрій Фостик, 6.Микола Підвірний, 7.Михайло Чайка, 8.Василь Гутник, 9.Іван Баб'як, 10.Іван Чайка, 11. .Лесько Фостик, 12.Василь Саприка, 13.Дмитро Чмир. Посилаєм адресу свою: с Жабокруки, почта Стрілиська Нові, до звідомлення Івана Баб'яка. Хочем раз прозріти світ, аби і нам сонце засіяло у віконце.

(Продовження буде)



Обновлен 06 ноя 2011. Создан 18 авг 2010



  Комментарии       
Всего 2, последний 6 лет назад
олександра 15 окт 2010 ответить
історію за с.соколівку (м.сенява) в яких книгах можна прочитати
   
pavliv.oleg2011 25 апр 2011 ответить
Щиро дякую за історію ,чикаю продовження
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
Погода в Україні Село Закривець Всі фото села Закривець Народний часопис жидачівщини НОВИЙ ЧАС!
Закривець 
бесплатный счетчик
ню фото

Туроператор ДП "РАЗОМ-ТУР"

бесплатный счетчик